Мирослав Сивицький - Жартівники

— Бачу не впізнаєш! — господар розкішного кабінету тисне хлопцеві руку.

— Віталій Пилипович! — вигукнув радісно хлопець. Лише зараз, по голосу, впізнав колишнього секретаря райкому партії по ідеологічній роботі.

Це був єдиний працівник, серед усіх райкомівців, якого клубники любили за іскристий гумор, за дотепні, міцно приправлені незлою іронією аналізи їхніх брехливих щомісячних, квартальних чи річних звітів.

Колишній завклубом, він, на відміну од решти, знав справжній стан справ. Перед ним не треба було позичати в сірка очей, або ховатися, коли приїздив у клуб на перевірку. З ним було приємно поспілкуватися, просто по-людському поговорити на будь-яку тему. Він гаряче вітав з’яву на сторінках газети перших Нестерових оповідань, заохочуючи до подальшої роботи над словом…

Та коли після служби у війську, Нестор повернувся до праці в будинку культури, Віталія Пилиповича у райкомі вже не було. Він у якійсь словесній перепалці, надів своєму опонентові на шию, котрий все посилався на вірне вчення, раму з портретом Леніна, тріснувши ним по голові.

— Пам'ять у вас хороша! А я лише по голосу впізнав.

— Та ні, справа тут не в пам’яті, — бере хлопця під руку й веде у глиб кабінету. — Коли голова профкому сказав, що на роботу проситься людина зі стажем, я доручив навести деякі довідки, і коли він приніс мені газету зі твоєю статтею «Проснись „Просвіто“» та кілька оповідань, я аж тоді згадав, який ти з вигляду. Старію мабуть. А знаєш, що пригадалося насамперед? Виставка дитячої технічної творчості, — він кивнув хлопцеві на фотель, а сам сів у своє крісло. — Отой кумедний собачка, що так жалісно гавкав, коли у нього забирали з-під носа кістку.

— Так, тоді наш радіогурток зайняв перше місце. Ви ще дипломи нам вручали.

— Авжеж! А опісля, з двома іншими призерами, добряче їх замочили, — усміхається Віталій Пилипович. — Веселі то були деньки! Аби що не проводилось у районі, все закінчувалось бенкетами… Донині ще в багатьох керівників сидить це у крові, й вони досі нудять світом. Замість того, аби розкинути мізками й працювати, стогнуть і скавчать, як отой собачка, все ще сподіваючись, що їм повернуть кістку… Та поїзд рушив. І нині, якщо в тебе, як у керівника, ось тут гулко, як у порожній пивній бочці, — він зігнутим пальцем постукав себе по лобі, — пиши пропало! А їх, Несторе, повсюди ще тьма-тьмуща! То катастрофа для держави, бо єдине на що ці горе керівники спроможні це лише скиглити й заздрити тим, хто дає собі раду.

— Знаєте, Віталію Пилиповичу, — Нестор і собі посміхнувся, — відколи я повернуся із місць, «не столь уж отдальонных», то тільки чую: «Біляк, Біляк… У Біляка найвища зарплата, у Біляка на фермі та в полі — двозмінка, у Біляка вся техніка імпортна… Він найбагатший і найскупіший чоловік у районі… У нього зимою навіть льоду не випросиш…» Але чомусь жодного разу це не з асоціювалось, що цей скупий директор Біляк і колишній заввідділом агітації одна й та ж особа…

— Так вже вийшло… Ти на власній шкурі переконався, що прямих доріг у житті нема. А щодо скупості, то гроші люблять гроші! Ти приглянься до теперішніх керівників — стокілограмові барила, вибач, з клоакою, ані розуму, ані метикуватості, лише б власне корито було повним… Своїм людям не платять ані копійки, техніка — металобрухт, землю' обробляють аби як, щороку залишають під снігом сотні гектарів буряків, стадо рогатої худоби скоротили вдвоє, втроє… А звинувачують у своїх негараздах усе і всіх: погоду, Господа, уряд, лиш тільки не себе. Для них я справді скупий! Трудіться, розкиньте мізками і матимете. Не вміють, не навчені, не хочуть… Словом, копають поволі собі яму, бо незабаром те, що залишилось від їхніх господарств, або люди розберуть, або продадуть з молотка.

— І такі, як ви купите?

— Можливо, що прикуплю яку дещицю. Я і так уже другий рік орендую у свого сусіда-барила чотириста гектарів.

Віталій Пилипович перегорнув на столі сторіночку ділового записника, зиркнув на годинника, а тоді продовжив.

— Перейдемо до твоєї справи. Я не стану цікавитись, чому ти сьогодні, коли всі молоді енергійні, кинулись у бізнес, просишся до клубу. Як колишньому завклубом, мені це близьке і зрозуміле, бо судячи зі статті, тобі болить, що нас затопляє бездуховність, ми летимо чорти-зна в яку прірву й, здається, нема на це ради…

За Союзу, яких би сьогодні ярликів на нього не вішали, ідеологія була понад усе! І вона таки тримала переважну частину громадян у певних моральних путах, через такі важелі, як громадський осуд, заборону, навіть острах бути покараним, позбутися крісла, портфеля, чи опинитися за ґратами… На жаль, ми у незалежній Україні не маємо жодної ідеології, а без неї, без чітко означеної мети, прогрес неможливий… Я — атеїст. Однак, розумію значення Бога в житті суспільства, та в нас, на жаль, ця ідеологія охоплює людей старшого та похилого віку, а середній, особливо молодь, перебувають поза сферою впливу церкви… Нам нагальне потрібні молоді, національно свідомі, морально й фізично здорові люди… Може я ортодоксальний, але вважаю, що в їхньому вихованні, окрім школи, церкви, повинні не останню скрипку грати й заклади культури… Спостерігаючи сите бездуховне життя наших робітників, я не раз поривався у думках знайти собі намісника, а самому піти працювати в наш комплекс… Добре, що доля надіслала мені тебе, — директор знову зиркнув на годинник. — Що ж, давай сюди заяву… До речі, ти одружений? Ні? Де живеш? На хуторі? Далеченько трохи…