Мирослав Сивицький - Жартівники

— Вийде, зажди тільки пообідаю.

— І що тоді?

— Негайно відвезу.

— Не відвезеш. Мені ще не можна ноги трудити! — тішиться дівчина. — Попитай у бабці.

— Я зараз «випишу» бабі, а опісля ще тобі.

— А бабі за що?

— За японця, і прокручу плівку.

— Яку ще плівку?

— Нашого бою. Нехай погляне як її «слухняна онука» не трудить ноги.

— Ти — шпигун!

— Чому? Я зробив це з благородною метою, аби дечому тебе підучити. От пообідаю й прокоментую твої помилки під час атаки, коли ти відкривалась, і я міг разів з п'ять послати тебе у нокдаун… Ні, ні твоє мистецтво гідне й безпомильне, але лише для тих, хто в цьому нічого, або мало що тямить. Для знаючих, ти поганенький суперник. Так і передай своєму тренеру…

— Несторку! — категорично й нетерпляче знову озвався пульт.

— Мчу! То йдеш зі мною?

— Я справді сита.

— А я, здається, чорта би з'їв.

— Тоді поквапся, він саме всмажився! — сміється дівчина, бере книжку й вмощується у фотелі.

Настрій у Іллярія покращав і, мов ртуть у градуснику, виставленому на сонце, вмить піднявся до найвищої позначки. Всіма барвами заграв навколишній світ, лунко билось серце, груди розпирав спів і раювала душа.

На городи, річку з урвищем, на ліси безперервним потоком лилося сонячне стеливо, тріщало птаство, всюди панувало умиротворення і благодать. Зі сторони колгоспних ланів легенький легіт доносив пахощі дозріваючого збіжжя, замішаного на прянощах лісових трав і прив'яленого лугового сіна.

«Як гарно, коли ніщо не гнітить душу, не тисне чавуном на голову, не повзає по спині холодний вуж остраху», — тішиться Іллярій, оглядаючи вм'ятини та подряпини на «Мерседесі».

— Доброго вам здоров'я, Іллярію Степановичу! — вітається здалеку, йдучи стежиною поміж городами від річки, онук Прокоповича, Василько — власник невеличкої автомайстерні.

— Дякую, дякую, — усміхається Іллярій, а в думці враз визріло: «А ось і вирішення проблеми!» — Рибалив трохи?

— Скоріше відпочивав, сидів над вудочкою і думав. Хіба нині щось упіймаєш у затруєних гербіцидами, змитих дощами з колгоспних полів, водах?

— Твоя правда, синку. Ще з-пів віку такої «любові» до природи й ми переродимося на мутантів. Ет! — махнув рукою. — Послухай, Васильку, в мене є до тебе діло…

— Проблеми з авто? — прищурює блаватні очі Василько. — І де це ви так черконули?

— То мій нащадок розважався.

— Як для вас, то зроблю, що комар і носа не підточить.

— Ні, Васильку! Я хочу її позбутися і то негайно. Давай ми зараз відженемо й заховаємо у твою майстерню. А там собі як хочеш ремонтуй, чи так продавай, лише би мій Роман не довідався, що машина в тебе.

— За що йому така кара?

— Мені ввірвався терпець! Ось ти, наприклад, зумів організувати своє життя, маєш копійку, ще й батькам допомагаєш. А мого, окрім спідниць та випивки, ніщо не цікавить. Бачиш оцю вм'ятину? Якби не стальні канати, злетів би в урвище. Хай би сам, а то забрав би з собою ще одну невинну душу… Забавку таку, бачиш, собі вигадав! А без авто, Васильку, ці фокуси в нього не вийдуть… То ми домовились?

— За яку ціну продавати?

— Скільки даватимуть… Зрештою, ти ж краще знаєш ціни автомобільного ринку. За послугу, ремонт, як гонорар, візьмеш собі двісті баксів. Влаштовує?

— Цілком! — Василько закидає вудки на плече й усміхається. — Під'їжджайте до воріт нашої дачі, я швиденько переодягнусь і відвезу вас до Тернограда…

За квартал до тихого завулку, Іллярій попрощався з Васильком. Мугикаючи пісеньку про звабницю Марі, затюпав угору до ошатного особнячка, огородженого металевим плотом з гострими шпичаками.

Будиночок потопав у густому садку, що стелився уверх до підніжжя високого горба, замаєного кучерявим чубом мішаного лісу. Ще десять літ назад, цей закуток старого міста над ставом, був оазисом спокою і тиші. Нині вже й сюди насувається місто, підминаючи акуратні, різностильові будиночки дев'ятиповерховими близнюками.

Тут, заховавшись від міської суєти, працюючи в садку, на грядках, обдумував власні ідеї, котрі в тиші кабінету набирали реальних обрисів…

Літ з двадцять назад, коли він, завдяки вдалим операціям, здобув собі славу непересічного нейрохірурга, йому запропонували переселитись у п'ятикімнатну квартиру, в кварталі у центрі міста, де проживала вся місцева еліта.

Після деяких вагань він чемно відмовився від цієї пропозиції. Його селянська душа ніяк не хотіла вростати у безбарвне нудне життя городянина, котрий, забившись у кільканадцять метрів кам'яного мішка, можливо й ніколи не бачив, як сходить сонце, світить місяць, не відчув яке це неперевершене диво — гроза. Ні, не могла його душа позбавити себе щоденного споглядання безміру неба, такого мінливого в різні пори року й години дня, із незбагненого розумом дива, розлиттям барв заходу й сходу сонця. А чи зректися пряних пахощів саду, ароматів квітів, що вакханалією барв палахкотять перед будинком від ранньої весни до пізньої осені. Чи досвіткових пташиних хоралів, коли сонце щойно протирає заспані очі й ледь-ледь починає жевріти лісова чуприна горба, у підніжжі якого, охоплений вінком саду, й притулився двоповерховий старовинний особнячок. Іллярій і місце під дачу облюбував на ділянці, від котрої усі відмовились. До неї, густо порослої чагарником, треба було прикласти огром праці, аби окультурити під город. Та він праці не боявся…