Мирослав Сивицький - Жартівники

— А нога? — Нестор, відступаючи до письмового стола, непомітно для Надійки, натиснув на пульті якийсь ґудзичок.

— Злякався! Нога в нормі, давай, підходь, а ні, то сам захищайся! Покажи, чому тебе навчив японець.

— Не забувай, ще був Афган.

— Тим краще. Який контакт?

— Для тебе повний. Я лише буду захищатися.

— Тоді начувайся!

Після кількох спроб пробити блок і нанести бодай один удар, Надійка здалась, глибоко зітхнула й весело зблиснула оком.

— Що ж мушу визнати, що твій японець був справжнім Учителем… А як тобі я?

— Як на початківця, то непогано.

— П-початківця-я?

— Авжеж! Бо як такий ас, за якого ти себе маєш, примудрився піддатися якомусь хлюпику?

— Від самовпевненості! Тому й допустилась помилок. Я мусила б сама пошукати ручки, зрештою, виштовхати його з машини через протилежні двері… Другу — зробила вже на дачі. Ну чого було летіти стрімголов?

— Справді чого, — іронізує Нестор — навіть не одягнувшись!

— Я, Несторе, завжди володію собою, і рішення правильні приймаю у екстремальних умовах… Але це буває тоді, коли я на ці умови запрограмована. Тобто коли йду в охорону, коли, окрім інструктажу, ще сама проробляю всі можливі варіанти, але коли побачила машину з червоним хрестом, утратила всіляке самовладдю. Спрацював якийсь первісний, глибоко прихований інстинкт, і перше, що шугнуло в голову: «Покупці! За товаром! Скільки їх четверо, більше?»… Ноги на плечі й гайда… Коби знала, що то іде старий пердун, для якого досить щигля, то чого б втікати?

— Знаєш з усього ланцюжка епізодів, що трапились з тобою учора, оцей останній, найрозумніший! — підсмішковується Нестор. — Не побіжи ти до лісу, ми б не зустрілись, а не зустрівшись, як це ти б змогла мене на собі оженити?

— А що я кажу! — і собі тішиться дівчина. — Нарешті ти зізнався, що в мене втріскався! Я ще вчора, коли ти мене ніс, коли купав, відчула всім серцем і душею — є контакт!

— Ще би у таке диво, та й не закохатися! А тепер ходімо.

— Куди?

— Пообідаємо, і я відвезу тебе у Триболі.

— Ти певен, що тобі цього хочеться? — серйознішає дівчина й мружить очі.

— Певен не певен, але ж інакше мені знову пропаде вечір, а це не повертається…

— Людина, що розтратила бодай одну хвилину свого життя намарне…

— Хоч це звучить банально, й надто зарадянщено, але суть людини саме в цьому. Час утікає, а що в кожного попереду, лише Господу одному відомо.

— Ти справді старий! — зітхнула дівчина, підступила впритул і сикнула на нього зблиск зеленкуватих очей.

— Спішу жити, — вдає, чи справді не помічає зблиску в її очах. — Життя це ж така нетривка штука… Ударилась би ти, скажімо вчора, виском об гострий виступ каменя і що… А хто скаже, де мій виступ? Ото ж, що встигну зробити, це й залишиться.

Нестор бере дівчину за стан, злегка притискує до себе, вона упирається ліктями в його широкі груди й, широко розкритими очима, викличне дивиться старому парубкові у вічі. — Ото ж добряче розміркуй перед тим, як спробувати мене на собі одружити… Коди ж серйозно, Надю, то в мене справді дефіцит часу. Кваплюся закінчити книгу про свій рід. Поки живе Софійка — ота енциклопедія подій двадцятого віку — хочу написати ще трилогію про ті буремні роки, що прошуміли над Галичиною. Це буде розповідь про наш край, як Самчукова про Волинь, — ось таку ставлю собі мету. А тут вже підпирають, просяться на папір, сюжети інших повістей та оповідань… А ще мушу піти десь на роботу, аби мати якийсь гріш на хліб насущний, бо нині з літературної праці вже не проживеш…

— І зовсім не думаєш про славу?

— А що слава? Задрипанка за Шевченком…

— Несторе, ти мені вибач за оті витівки та жарти.

— Не вибачайся, мила моя полонянко! Як режисер, сам люблю, коли, особливо аматори, імпровізують, і мають для цього дар. А імпровізація нам удавалась… Гарна, наприклад, твоя витівка зі сном… Тому прийми не вибачення, а спасибі за отих кілька приємних хвилин! — він поцілував дівчину в щоку й розімкнув обійми.

— Признайся, — згасли бісики у зеленкуватості очей, і сповзли на місце золотаві колоски брів. — Ти любив Нелю?

— Не питай! То мій болючий нерв, то давня незагоєна рана, котру я знову роздряпав… Не зустрінься на її шляху я, вона досі жила б собі й поживала…

— Несторку! — озвався пульт голосом баби Софійки. — Обід уже на столі.

— Спасибі, вже іду. Ходи, Надю, зі мною.

— Дякую, я сита. Твоя бабця дбає про мене, як про рідну онуку. І здається її сподівання не безпідставні, у нас дуетом ще багато дечого вийде…