Мирослав Сивицький - Жартівники

— Несторе…

— Що? — зупинився у дверях.

— А ти про що пишеш? Про любов?

— І про любов.

— А ще про що?

— Про наше з тобою життя, про прекрасну дійсність.

— А прочитати можеш дати?

— Про любов?

— І про дійсність…

— Візьми он ту синю папку.

— Спасибі.

Надійка зручно вмостилась у низькому, для відпочинку кріслі, розкрила на колінах папку й прочитала заголовок: «Четверте пришестя, або записки „соціал-демократа“» (Документальна повість).

— Умгу! — умгукнула й почала читати.

«Написати цю розповідь мене спонукало кілька причин. Найголовнішою серед них є те, що в оцьому документі зафіксовано початок і кінець розпаду наймогутнішої в історії людства імперії. Не всім поколінням випадає щастя бути свідками такого феноменального явища, тому я, аз грішний, узяв на себе сміливість розповісти, фіксуючи день за днем, етап за етапом цей безцінний для прийдешніх істориків короткочасний, як спалах блискавки, розвал могутньої імперії. Імперії зла…

Основу повісті становлять щоденникові записи. Звичайно, є спокуса з позиції нинішнього розуміння фактів, оцінки минулих подій, дещо підправити, подати в іншому, вигіднішому для автора світлі. Але тоді це буде неправда, мені саме так думалось, так бачилось, так поступав. Добре чи погано, це вже тобі, читачу, судити. Заднім числом ми всі розумні…»

Надійка відірвалась од читання і підвела голову. Над нею стояв, усміхаючись, Нестор.

— Невже цікаво?

— Ой, Несторе, я навіть не чула як ти увійшов… Я, мабуть, дурне й нерозумне дівчисько, й мені таки слід говорити тобі «ви».

— Чому б це, раптом?

— Бо ти справді, — у неї в очах заграли бісики, — такий стари-ий! Там, у лісі, ти казав правду, але я не вірила…

— Говори так як є. Страх не люблю, коли мені кажуть «ви».

— Чому?

— Мав справу з десятикласницею, що все говорила «ви»… Опісля, до мене ще майже три роки звертались тільки на «ви», ввічливо й в купі з означенням «громадянин»…

— З отою школяркою, що Гриша втріскався? — вона поклала долоню на стосик прочитаних аркушів.

— Ти справді уважно читаєш.

— Несторе, — вона відкинулась на спинку й випрямила ноги, й хлопця вразила їх довершеність (там, у яру, йому було не до споглядань дівочих зваб). Особливо гарними були коліна, що не випинались гостро, як у переважної більшості дівчат, а були круглими, повними й гнучкими, мов у акробатки чи балерини. Складалося враження, що ці ноги можуть згинатися навіть уперед. — А у неї щось під упаковкою було?

— Було.

— А в мені є?

— Не знаю. Перші враження завжди помилкові.

— А перші які?

— Гаразд, ходи вже.

— Куди?

— На руки, знесу униз. Вода вже нагрілась.

Дівчина зводиться на ноги, обминає Нестора й, ледь накульгуючи, прямує до коридору.

— Іди, іди. Там Софійка з коцюбою чекає…

— Гаразд, неси вже, коли так дуже хочеться…

— Сідай, доню, отут, — Софійка показала на оббитий цератою пуф, перед яким стояла повна каструля буро-малинової рідини й наповнювала ванну кімнату пахощами лугу в пору цвітіння трав.

— Пахне, як гербата, — Надійка сідає на м’який пуфик, пальчиками ніг мацає чи не гаряче й устромляє у розчин ногу.

— Вимочиш, напускай води, лізь і купайся, — сказав Нестор, коли баба пішла, й показав на пласку коробочку з рядком різнокольорових гудзичків. — Буде щось потрібно — натиснеш отой синій і закличеш мене. Синій, запам'ятай.

— А якщо зелений?

— Твоє прохання почує хіба що корова у хліві.

— Синій — то твій кабінет?

— Яка ж ти здогадлива! — він зняв з руки годинник і почепив на гачок біля коробочки. — Через півгодини почнеш напускати води, а ще через десять хвилин лізти у ванну…

Нарешті випала вільна хвилина. Нестор піднявся на гору і сів до столу. Вийняв з машинки аркушик, перечитав написане й задумався.

Йому завжди з трудом дається опис подій свідком котрих не був сам, чого не переживав, тому завжди важливо було для нього оглянути бодай місце, де відбулися ті події, що ніяк не хотіли лягати в рукопис.

Заплющився.

У пам’яті спливли картини: на плато копошаться дрібні фігурки «стрибків», лунають якісь команди, чуються поодинокі постріли. Ось виїхав танк, ворушить хоботом гармати, готовий заплюватися порціями смерті.

— Егей! Крот, Волк, Півень, послєдній раз предлагаю сдаться! — відлунює у верховіттях лісу, підсилена репродуктором пропозиція. — Вам усєм гарантована жізнь! Счітаю до десяті…

— Побратими, в бокову штольню! — наказує Півень…