Мирослав Сивицький - Жартівники

— У мене все класне, — перебила, не давши докінчити думки, — постава, колір очей, стегна, груди… Хіба ти цього не завважив? Це ж стандарт красуні: 90x60x90.

— Ти часом не професійна танцівниця?

— Ні, але моя майбутня професія зв'язана з мистецтвом.

— Досить, перестань вже ходити. На ось, тримай, — він подав їй рюкзак. — Натягай на себе.

Коли дівчина, нічогісінько не розуміючи, слухняно виконала його команду, він, повернувшись до неї спиною, присів і наказав.

— А тепер сідай мені на плечі!

— Несторе, та ти що! Я піду… Мені зовсім не боляче.

— Кому кажу сідай! Вона піде… А опісля що, до самої смерті кульгатимеш? Забирайся на спину й ні слова більше. Поки ногу не огляне одна людина, я не дам тобі на неї наступати…

— Хто ця людина?

— Незабаром побачиш. Знаменита цілителька. А зараз — марш на спину!

Коли Надійка, обнявши за шию, вмістилась на широких плечах, він побрів поздовж потічка до виходу з яру.

— Побиту небитий несе, — засміялась дівчина.

— Чого тішишся?

— Згадалася давня казочка про вовка та лисицю.

— Ти лисиця?

— Я — Козеріг.

Вийшли на освітлену галявину, де три чепурних берізки, мов три сестри, підбігли до самої води, й застигли, зачудовані власною вродою, віддзеркаленою у плесі.

Тут, на мілководді, здавалося, що у річці плине не вода, а темнувато-зеленава маса, що чимраз густішала у тіні протилежного стрімкого берега, вкритого мішаним лісом, у верховітті якого вже розливались перші барви надвечірньої зорі.

— Несторе, постій!

— Що таке?

— Поглянь-но туди, на середину річки. Бачиш?

— Що?

— Босоніжки пливуть… Мої босоніжки. Вилови їх…

Нестор усміхнувся. Він чомусь зовсім забув про те, що дівчина мусила би мати якесь взуття, і навіть ні разу про це не подумав. Ні тоді, коли вона бігла, ні тоді, коли одягав, ані тепер, коли звалив собі її на плечі. Він обережно, як найцінніший скарб, опустив дівчину на землю, а тоді роззувся і, закотивши штанки, побрів по мілководдю.

— Ти часом, їсти не хочеш? — запитав, повісивши босоніжки на зламану гілку берези, аби стекла вода.

Аж тепер, після його запитання, після усіх перипетій нинішнього шаленого дня, дівчина враз відчула страшенний напад голоду.

— Вола з'їм!

Нестор вийняв з рюкзака заготовлений Сонею полуденок: окраєць свіжого житнього хліба, кілька помідор, грудочку жовтого, як віск, масла, шматок домашньої ковбаси, від яких повіяло запахами дитинства, тою порою, коли вони ще жили у селі, й щось щемке заворушилось у грудях.

— Спасибі, Несторе!

— За що? — дивується хлопець, подаючи дівчині намащену маслом байду хліба з кружечками ковбаси та помідори.

— За райський обід! Він так багато мені нагадує…

— На ось, ковтни, — видобувши з рюкзака, подає Нестор пласку пляшечку, настояного на всякому зіллі, пахучого лікеру, якого готувала за давнім рецептом баба Софійка.

— Що це? — з-під довгих темрявих брів лукаво зоріють карі очі, до яких уже повертається їхній природній блиск, що був притлумлений газом.

— Еліксир кохання.

— Тоді за наше з тобою вірне і не зрадливе кохання! — зробила кілька невеличких ковтків, повернула хлопцеві пляшечку. — Амвросія з нектаром!

— А тепер розповідай, — коли дівчина, вгамувала першу хвилю голоду, запропонував Нестор, зрозумівши, що вона вийшла з депресивного стану, повністю оговталась і стала сама собою: гострослова, дотепна, життєрадісна.

— Про що? — лукавить.

— Хто ти, і що ото за крос?

— Це називається біг по перетятій місцевості.

— Готуєшся до змагань?

— Угадав, маю намір узяти участь у наступних олімпійських іграх і тренуюсь.

— Чому без одежі?

— Бачиш, літописцю, у Стародавній Греції усі атлети виступали на іграх тільки голими. Ти цього не знав?

— Знав. А ти що, збираєшся повернути цей звичай?

— Хіба це погано? Гармонія душі й тіла! Стародавні греки знали в тому толк.

— Що то за особи маячіли на місці твого старту?

— Там? — вона кивнула головою у напрямку дачного поселення.

— Еге ж. Один молодий, дженджуристий, а другий старий і сивий.

— То мої тренер і масажист.

— Від кого ж ти стартувала? Від масажиста, еге ж?

— Від нього, клятого. Надумав промасажувати не ті місця.

— Ти з ним близько знайома?

— Вперше бачу! — посерйознішала. — Ти, віриш, я навіть не знаю, куди він мене завіз і що то за місцевість, де ми знаходимося.

— На березі річки Серет, неподалік відомого, як і в давній так і в теперішній історії, містечка Будзанів.