Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

– Розшукуємо ми майора Гаркушу. Зник він, десь переховується, і треба знайти. Може, вам дещо відоме?

Старий подумав і похитав головою. Вигляд у нього був явно збентежений.

– Ні, – одповів, – ніц не знаю. Але ж, – нараз сіпнувся на стільці, – Федора вбито, майор щез… – Очі в нього потемнішали, й він запитав: – А ви їх розшукуєте? Виходить…

– Що виходить, те виходить… – недвозначно зауважив Толкунов. – Негарно виходить.

– Що вони вчинили?

– Багато від нас хочете, діду.

– Так, розумію, військова таємниця, мені це відомо, сам служив у війську. Ще цісаревому.

– Хто приходив до ваших пожильців?

– Може, без мене, бо я не бачив.

– А жінки?

– Ні, – похитав головою, – вони сюди нікого не водили. У місті бачив з дівчатами, а сюди ні-ні…

– У місті, з дівчатами? – поцікавився Бобрьонок. – І гарні дівчата?

– Одна була – файна дівка, біла зовсім, і я вам скажу – все має, вродлива, отже, і в тілі.

– Пофарбована?

– То поляки завели, – переконано мовив дід. – Раніше білявка чи чорнявка – від бога, а пани вигадали: хочеш – біла, хочеш – як циганка, сьогодні одне, завтра друге…

– І де ж ви цю кралю бачили?

– А вона з моїми пожильцями біля їдальні стояла.

– Де?

– Офіцерська їдальня на Пекарській, мусите знати.

– Знаємо. – Бобрьонок подумав трохи й мовив: – Поїдете, діду, з нами. До їдальні.

– Це як же виходить, – примружився злякано. – Хочете мене заарештувати? То за що? Ви із своїми офіцерами самі розбирайтеся. Я їх не знаю і знати не хочу.

– Ні, діду затримувати вас не збираємось. Потребуємо допомоги.

– Але що я можу?

– Там видно буде, діду,-одповів Бобрьонок ухильно й наказав Толкунову: – Збери їхні речі, а я спробую побалакати з дідовим сусідом. З шановним Григорієм Якимовичем Сойкою.

Толкунов схвально нахилив голову..

– Патруль лишаємо тут? – запитав.

– Так, вони хлопці тямущі й півгодини посидять у домі самі. Поки полковник не надішле підкріплення.

Григорій Якимович Сойка спав після нічного чергування. Жінка розбудила його, і він вийшов до передпокою в спідній білизні – позіхав і тер груди долонями, намагаючись прогнати сон. Побачивши Бобрьонка, не злякався й не захвилювався, тільки потупцював босими ногами й мовив:

– Я дуже перепрошую, зараз одягнуся, не знав, що такий шановний пан…

– Не треба,-зупинив його Бобрьонок, – дві хвилини, більше я вас не затримаю.

Сойка знову потупцював босими ногами, позіхнув і погодився:

– То дуже прошу.

– Ви рекомендували Картошеві в пожильці офіцерів?

– Ну, це ще як розуміти…

– Отак і кажіть: рекомендували?

– Один знайомий поцікавився: у кого є вільне мешкання. Щоб окрема кімната, без дітей і тощо. Спокійно, отже… я і сказав: у Картоша.

– Що за знайомий?

– А-а, є такий, проноза… Дмитро Рубас, у нас на станції працює.

– Ваш добрий знайомий?

– Та ні – «здрастуй, до побачення»… Просто знає, що на Богданівці, а тут люди в своїх будинках живуть, спокій, виходить, і тиша.

– А ви тих офіцерів, Рубасових знайомих, бачили?

– Чому не бачити? Вони не ховалися.

– У місті зустрічали?

– А я в місті рідко буваю. Відчергував – і додому. Справ вистачає.

– Отже, ні з ким їх не бачили?

– Ні. – Сойка позіхнув і запитав: – А що вони?

– Нічого, – відповів Бобрьонок. Йому вже стало ясно: навряд чи Сойці відоме щось цікаве. Майор попрощався з господарем, той позіхнув ще раз і пішов досипати, а Бобрьоиок повернувся на вулицю.

«Віліс» гарчав мотором під Сойчиним подвір'ям. На задньому сидінні поруч Толкунова влаштувався Картош, і видно було, що йому зручно й приємно, всім своїм виглядом показував, якою поважною і значною особою став, – дивився на сестру, що вийшла з подвір'я, зверхньо, і Бобрьонок подумав, як мало іноді потрібно, щоб виявилася та чи інша риса людського характеру.

Майор сів попереду, Картош відкинувся на спинку сидіння і помахав сестрі рукою – зовсім як офіційна особа, що прощається з підлеглими, але Віктор рвонув машину, й діда кинуло вбік, певно, він міг випасти з «віліса», і Толкунов притримав його за плече. Либонь, увесь ефект був зіпсований, та дід оговтався швидко – випростався на сидінні й застиг бундючно, лише скошуючи очі на перехожих.

Вони зайшли до офіцерської їдальні й зайняли окремий столик. Це також сподобалося Картошеві – присунув до себе тарілку з закускою, однак Бобрьонок попросив:

– Гляньте, діду, чи нема тої дівчини? Білявої, з якою бачили ваших пожильців?

Залом сновигали офіціантки з підносами, кілька з них були фарбовані блондинки, і Картош почав розглядати їх. Він цікаво крутив головою, видно, дуже хотілося прислужитися своїм новим знайомим, проте Федорової дівчини серед білявок не впізнав. І тоді Бобрьонок, лишивши старого з Толкуновим, подався до начальника їдальні.