Раптом майор роздратовано вдарив кулаком по акуратно заправленому ліжку.
– Сучий син! – вигукнув.
– Кинь, – спокійно обірвав його Толкунов. – Лайкою не зарадиш. Усе ж ми підрізали йому крильця.
– Трохи.
– Не кажи. Зараз розпитаємо старого – усний портрет матимемо, а може, взагалі щось цікаве…
– Давай діда, – погодився Бобрьонок.
Старий зупинився біля порога, стояв відчужено, наче не в своему домі, а в гостях у незнайомих людей. Бобрьонок подав йому стілець, сказав, посміхнувшись сердечно:
– Хочемо з вами побалакати, Сергію Петровичу. Про ваших пожильців.
– Чому не побалакати? Можна… А що з ними?
– Погані справи.
– Куди ж гірше, – погодився, – коли людину вбито… І хто ж його?
Бобрьонок пропустив повз вуха дідове запитання і мовив з притиском:
– Сергію Петровичу, мусите нам допомогти у дуже вакливій справі.
– Якщо зможу, допоможу.
– Згадайте, коли вперше прийшли до вас майор з лейтенантом?
– Ну, числа не пам'ятаю. Через тиждень чи днів через шість, як прийшла Червона Армія.
– Вони з'явилися самі чи хтось привів?
– Самі.
– Звідки ж могли знати, що маєте вільне приміщення?
– А їм Грицько сказав.
– Який Грицько?
– Сусіда мій, – старий кивнув кудись назад, на стінку. – Григорій Якимович Сойка. Працює на станції.
– Залізничник? – потягнувся до діда Толкунов.
– Точно.
– Звідки знаєте?
– А хто ж не знає, що Сойка на станції працює?
– Звідки ви знаєте, що саме Сойка надіслав цих військових?
– Вони й сказали.
– І ви погодились їх поселити? – запитав Бобрьонок, зробивши Толкунову застережливий знак.
– А чом не пустити? Місця досить, та й не задарма. Війна зараз, і сутужно.
– Так, війна, – погодився Бобрьонок, наче й для себе зробив це відкриття. – Казали, де працюють?
– Так військова ж таємниця!
– Але ж з розмов завжди можна щось зрозуміти. А ви людина тямуща!..
– Ні, – заперечив дід, – вони при мені про себе нічого не казали. Зовсім нічого.
Бобрьонок запитав:
– Коли востаннє бачили їх?
– Федора позавчора. А майор учора пішов.
– Коли?
– Сторожем я і добу чергую, – пояснив старий. – Учора повертаюсь з роботи під вечір, а майор назустріч ж з валізкою.
– Куди пішов?
– Куди ж іти, до трамвая. Бобрьонок замислився на мить і запитав:
– Коли йшли додому, нікого не зустріли? Ніхто не виходив з вашої садиби? Може, ще раніше зустріли когось незнайомого?
Картош одповів, не задумуючись:
Бачив. Я ще подумав, гість від Сойки. Бо в залізавшому кашкеті.
Усе збігалося, і Бобрьонок, перезирнувшись з Толкуновим, уточнив:
– Молодий чи літній?
– Молодий, зовсім ще молодий, років тридцяти.
– Лисий? – не витримав Толкунов.
– У кашкеті ж…
– Опишіть його, – попросив Бобрьонок. – Як виглядав?
Картош замислився. Шкіра на його чолі пішла зморшками, й Бобрьонок приготувався вислухати докладний опис Рубаса, однак старий мовив безпорадно:
– Молодий, отже… Ну і все…
– Якого зросту?
– Високий. Толкунов випростався.
– Вищий за мене?
– Такий, як ви. В самий раз.
– А майор Гаркуша? – попросив Бобрьонок. – Опишіть його.
– Здоровий, – пожвавішав дід. – Моцний чоловік, років сорок уже має, в соку, отже.
– Білявий чи брюнет?
– Чорнявий.
– Вуса?
– Ні, голиться щодня, скаржився, щетина в нього росте, лез не наберешся… – Подумав трохи й додав: – Горбоносий, обличчя довге, й чуприна чорна. Гордовитий чоловік, справжній офіцер, прошу я вас.
– Що носив: шинелю чи плащ?
– У шинелях обидва. Гріш ще плаща мав.
– У Гаркуші пілотка чи кашкет?
– Файного кашкета носив, майже нового.
– А шинеля стара?
– Це у Федора стара, а панові майорові не личило… Бобрьонок глянув на кинуті біля ліжка начищені хрові чоботи. Запитав:
– Мав ще чоботи?
– Пан майор беріг взуття, – пояснив старий. – Коли у відрядження, то в ялових.
– Звідки знаєте, що їздив у відрядження?
– А що ж тут неясного? Коли з валізкою та в ялових чоботах, – отже, їде…
– І вчора з валізкою?
– Я ж казав…
– Попередив, коли повернеться?
– Сьогодні чи завтра.
Бобрьонок подумав: довгенько доведеться чекати дідові. Проте сказав зовсім інше:
– Нам, шановний Сергію Петровичу, треба терміново побачити майора Гаркушу. Де його знайти?
– Вам краще знати.
У цій відповіді був сенс, і Бобрьонок вирішив, що варто трохи відкритися дідові. Все одно доведеться лишати в будинку засідку, старий і так догадається, що до чого, Тому й мовив:
Читать дальше