Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

А вона не дивилася на нього, правицею тримала поли халата, прикриваючи груди, лівою ж рукою для чогось переставляла чашки на столі й цукорницю, хотіла щось запропонувати, однак також не зважувалась, нарешті все ж зважилася і запитала:

– Пан капітан ще не хоче відпочивати?

Хоч і була за спиною безсонна ніч і напружений день у чеканні агента, Толкунов одповів, аніскілечки не покрививши душею:

– Зовсім.

– Хочете, я вам зіграю? – стрельнула на нього очима й почервоніла, як дитина, що зізналася в негарному вчинку.

– Що? – не зрозумів Толкунов.

– Хочете послухати, як я граю?

– На чому? – здивувався щиро.

– На піаніно.

– Ви?

– Не вірите?

– Ні, чому ж… – Толкунов обвів поглядом кімнату, але, так і не знайшовши інструмента, мовив недовірливо: – Але ж я не бачу…

– Фортепіано не маємо… – скрушно похитала головою пані Марія. – Не спромоглися придбати…

Толкунов здивовано зиркнув на неї, і невідомо було, що більше здивувало його: те, що жінка так вільно вимовила слово, яке він не вживав зовсім і тільки чув кілька разів по радіо, – «фортепіано», чи те, що скаржилась на відсутність інструмента, йому взагалі ніколи не спадало на думку, що можна мати у власному помешканні піаніно, це, на його глибоке переконання, могли дозволити собі лише музиканти або професори чи академіки, правда, додумав, а як бути дітям прибиральниці чи звичайної робітниці, котрі хочуть вчитися грати й стати музикантами?

Не тільки ж професоровим дочкам та синам бути піаністами, а й дитині пані Марії. Але ж існують клуби, палаци піонерів, різні червоні кутки, де пацанам можна вчитися – він подумав про це з полегшенням, вирішивши, зрештою, цю проблему, однак нараз згадав, що пані Марія пропонує йому послухати, як грає вона сама, – він іронічно стиснув губи, не вірячи, певно, не так зрозумів жінку, ото прати вона ще, звичайно, може, він десь читав чи майор Бобрьонок розповідав, що навіть царські дочки після арешту прали для себе, а от щоб проста жінка, звичайна робітниця грала на піаніно!..

Либонь, пані Марія прочитала сумнів і вагання на капітановому обличчі, бо пояснила:

– Піаніно в сусіда, син у нього грає і мене трохи навчив.

– Чи зручно? – запитав Толкунов.

– Сусід на роботі, хлопець спить, а пані Мирослава лягає пізно, – пояснила господиня. – Вона буде рада познайомитися з паном капітаном.

Це переконало Толкунова, взагалі сьогодні ввечері пані Марія могла переконати його в будь-чому, тим більше, що це хоч трохи відстрочувало його самотність, і капітан рішуче підвівся. Критично зиркнув на свої ноги в капцях, та господиня заспокоїла:

– Там зовсім по-домашньому.

Пані Марія взяла його за руку й повела за собою, він ішов, човгаючи капцями, відчував, як звабливо пахне від неї потрійним одеколоном, – капітан подарував позавчора пані Марії флакон, найкращий одеколон, який продавали в штабному кіоску, і саме те, що запах був рідний і знайомий, і те, що жінка стискала його руку міцно й не збиралася відпускати, надало йому якоїсь святковості й піднесення, немов справді було свято чи неминуче мало статися щось урочисте.

Пані Мирослава зустріла їх шанобливо, мабуть, вона таки зраділа їхньому приходу, бо посміхалася доброзичливо й відразу заметушилася, пропонуючи чай. Толкунов рішуче відмовився, але хазяйка не послухалася і побігла на кухню, а пані Марія потягнула капітана до вітальні, де стояло піаніно.

Кімната була обставлена просто й навіть бідно – стіл із дерев'яними стільцями навколо, пошарпаний диван та піаніно між вікнами, ще комод з розставленими на ньому фотографіями у випиляних з фанери рамках – усе тут було позначено часом, потьмяніло і свідчило про дуже скромний достаток господарів.

Пані Марія посадила Толкунова на диван і підсіла до інструмента, вона озернулася на капітана і засміялася визивно і задерикувато, але в цій задерикуватості він прочитав підспудне збентеження і невпевненість, хотів пересісти з дивана на стілець поруч з піаніно, щоб дивитися на жінку хочь збоку, однак подумав, що, може, заважатиме їй, і лишився на дивані, звідки бачив лише потилицю пані Марії. Зітхнув і поклав руки на коліна, наче не пані Марія, а саме він мав складати екзамен, певно, він тривожився за неї більше, ніж вона сама за себе, бо озирнулася ще раз і мовила високим і ненаруральним голосом, мов конферансье на концерті:

– Композитор Чайковський. Французька пісенька.

Торкнулася клавішів і пройшлася по них пальцями – Толкунов здивувався, бо справді почув музику, не просте брязкання, а мелодію. Людина зі слухом чи елементарно обізнана з музикою, либонь, знайшла б у грі пані Марії тисячу недоліків, але Толкунову подобалось – він дивився, як високо підводить руки пані Марія, як бігають її пльці по клавішах, як напружилася в неї і почервоніла під високо піднятим і заколотом шпильками волоссям потилиця, і подумав, що музика дається пані Марії нелегко, можливо, як йому затримання особливо небезпечних диверсантів.