Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

– Це ви, панове офіціри? – запитала пані Марія приглушено і, як видалося капітанові, збентежено.

– Так, – відповів Толкунов і нараз згадав про букет гвоздик, намацав його в нищені, та, вирішивши, що квіти давно зів'яли, не витяг.

Пані Марія відчинила і одразу відступила за двері. Була одягнута не як завжди у довгий квітчастий халат, до якого Толкунов уже звик, а в коротеньку сіру бавовняну сукенку з мокрим фартухом на ній, зачіска в неї розкуйовдилася, певно, соромилася свого вигляду, бо ховала під опинку мокрі руки й не підводила очі на капітана, переступала з ноги на ногу, лишаючи повстяними капцями мокрі сліди на чистій підлозі.

– Вибачте, – нарешті кинула на Толкунова короткий погляд, – не чекала на вас так скоро й взялася прати.

Вона обтерла руки під фартухом, буцім справді завинила в чомусь, і саме цей беззахисний рух зворушив капітана, він уперше побачив пані Марію в зовсім новій подобі, знайомій і близькій йому: жінка, яка пере білизну сім'ї, тобто своя і зрозуміла, – Толкунов посміхнувся пані Марії відкрито й ласкаво, зовсім як рідній.

Видно, жінка збагнула підтекст, що крився в цій посмішці, бо очі розкрилися і потеплішали, мабуть, хотіла щось сказати, але тільки посміхнулася у відповідь і змахнула ще. вологою рукою піт з лискучого й ненапудреного, як завжди, носа.

Толкунов ступив до пані Марії крок і хотів сказати, яка вона гарна й вродлива, зовсім інша й ближча, зрозуміліша, однак не знайшов слів чи просто засоромився, зупинився й засунув руку в кишеню, намацав газету й згадав про квіти, подумав, що вони зім'ялися і зів'яли, збентежено пошурхотів газетою, почервонів, та все ж витягнув з кишені – розгорнув і подав справді прив'ялі гвоздики:

– Оце, вибачте… зібрав… ще вдень, і вони…

Пані Марія почервоніла й притиснула руки до грудей, Толкунову здалося, що вона образилася, – злякався так, як, певно, не лякався в найстрашніших ситуаціях з ворожими диверсантами, серце обірвалося, захотілося зіжмакати й жбурнути кляті квіти, що так осоромили його, та пані Марія, ще дужче притиснувши руки до грудей, перепитала:

– Мені?… Ви самі нарвали?.. – Вона взяла квіти й уткнулася в них обличчям. – Як гарно пахнуть!

– Подобаються? – не повірив Толкунов.

– Хіба можуть не подобатися квіти? – підвела на капітана очі, вони світилися, і людина, хоч трохи душевно м'якша за капітана, обов'язково зрозуміла б, що саме пані Марія мала на увазі і що слова її стосуються не тільки гвоздик, точніше, він догадався про це, однак не міг повірити і тому мовив зовсім не те, що хотів:

– Поставте у воду, може, відійдуть.

Але пані Марія не зрушила з місця, дивилася на нього, притиснувши букет до грудей, капітан засоромився ще дужче, нарешті зібрався з духом і хотів сказати, що він би подарував пані Марії найкращі квіти в світі і обов'язково зробить це, от тільки трохи звільниться від війни, і що вона не байдужа йому, певно, жінка збагнула це, либонь, вона й чекала саме цих слів, але Толкунов стояв, розгублено опустивши руки, – серце калатало, та не міг вимовити ані слова.

Пауза трохи затягнулася, пані Марія першою зрозуміла це й заклопоталася:

– Пан капітан утомлений і голодний, а я стою… – вона прошмигнула повз нього до кухні.

Толкунов, не роздягаючись, посунув слідом, пояснюючи, що встиг щойно пообідати, нарешті пані Марія погодилася на чай, і капітан, відчувши, що справді втомився, почав стягати шинелю, зняв чоботи та пас з пістолетом, сів у фотель і простягнув натруджені ноги, відчуваючи розслабленість і духовну умиротвореність від шуму води у ванній, від м'якого торшерового світла і від легких кроків пані Марії, яка сновигала десь у передпокої чи в кухні.

Капітан не помітив, як вона з'явилася на порозі спальні, – стояла, тримаючи найкращу свою вазу з матового гутного скла, повну зібраних Толкуновим гвоздик.

– Дивіться, як красиво, – мовила радісно, – а ви казали – прив'яли… Відійдуть і стоятимуть. Чуєте, як пахнуть?

Капітан підвівся, справді відчувши аромат квітів, і хотів сказати, що радий та навіть щасливий, проте пані Марія крутнулася на порозі і одразу зникла. Толкунов постояв трохи й пішов за нею, але жінка, поставивши вазу посеред столу, замахала на нього руками й наказала відпочивати, поки вона не закінчить прати.

Капітан хотів заперечити й сказати, що він би з радістю подивився, як вона пере, що це споглядання принесло б йому задоволення, та пані Марія дотримувалася зовсім протилежної точки зору й рішуче відправила його до спальні.