Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

– Але ж цей тип їхав на вокзал уранці, коли пасажирів мало, може, хтось і запам'ятав його, – мовив майор, не дослухавши. – Давайте наступних кондукторок, лейтенанте.

Однак наступним виявився кондуктор – літній, сивовусий, погано поголений, худий і весь якийсь виголоджений. Щоки в нього запали, проте очі за скельцями простих, оправлених металевими дужками окулярів світилися допитливістю. Він витягнув шию з коміра темної, заношеної сорочки, уважно й без жодного хвилювання оглянув убитого. Обтер тильним боком долоні кінчик почервонілого носа і озирнувся на Бобрьонка.

– То чого пан майор воліє? – запитав чемно, та не втримався і шморгнув носом.

– Чи не їхав цей чоловік сьогодні у вашому вагоні? Або вчора чи колись? Взагалі, може, десь бачили його?

Кондуктор слухав майора уважно, кілька разів кивнув, наче проникався серйозністю свого завдання, і Бобрьонок подумав, що, либонь, нарешті їм пофортунило й зараз одержать хоч яку-небудь інформацію, але кондуктор рішуче похитав головою і одповів твердо:

– Ні.

– Не бачили?

– Ніколи.

– А ви гляньте ще раз.

– Для чого? Ніколи не бачив цього чоловіка.

– Отак категорично?

Кондуктор задумався, ще раз потягнувся рукою до кінчика носа, однак перехотів і мовив, правда, не так рішуче: – Ну, може, й зустрічався колись, та не пригадую…

– Вибачте, що потурбували.

– То дуже прошу.

Кондуктор поправив сумку й пішов. На порозі затримався, озирнувся, поправив окуляри й мовив, наче пробачався:

– Ви на мене вже не сердьтеся. Я б з радістю, проте що поробиш! Не бачив…

Щеглов засміявся зовсім по-дитячому.

– Ну що ти, батю, – сказав душевно. – Ні – то й ні, спасибі, почав би щось вигадувати, заплутав би нас. А так усе ясно.

Кондуктор випростався, наче ці лейтенантові слова зняли з його спини тягар.

– Бувайте, – махнув рукою так, буцім перебував у своїй компанії і відлучається лише на короткий час.

– Ще один порожній номер, – пробубонів Щеглов.

Бобрьонок нічого не одповів: що вдієш, мабуть, з їхнього заміру нічого не вийде, але він не має права відступитися, поки не розпитає всіх кондукторів.

Через кілька хвилин черговий по вокзалу пропустив до кімнати двох жінок. Першою зайшла кондукторка у форменій тужурці, середніх років, міцна, у хустці, зав'язаній на потилиці.

Бобрьонок подумав: зовсім по-комсомольському.

Жінка була взута в грубі чоловічі черевики, певно, вона звикла до них і аніскілечки не соромилась, бо прогупала до середини кімнати й зупинилась, роззираючись. Друга кондукторка, дівчина років дев'ятнадцяти у ватянці й хустці, з-під якої вибилося пасмо довгого каштанового волосся, зупинилася біля порога, дивилася ніяково й навіть розгублено.

Бобрьонок зрозумів, що ініціатива тут належить старшій жінці, і мовив, звертаючись переважно до неї:

– Гляньте на цього чоловіка в кутку. Гляньте, не бійтеся, невже не бачили вбитих? Війна йде, тітонько, на жаль, ще стріляють, і кулі іноді влучають у людей.

– Шляк би їх трафив… – сердито відмахнулася кондукторка.

– Звичайно, – погодився майор, – та що поробиш. Подивіться уважно на цього лейтенанта, може, довелося бачити?

Кондукторка прогупала до кутка рішуче й зупинилася над убитим, навіть нахилилася до нього, потім відступила на крок, немов так легше було роздивитися. Знову приступила, мабуть, подумав Бобрьонок, упізнала, він став спиною кондукторки й запитав нетерпляче:

– Ну?

– Ні… – похитала головою.

– Дивіться уважніше.

– Дивись, не дивись – ні.

Майор обернувся до дівчини в хустці, що тупцювала біля порога.

– А ви?

Дівчина витягнула шию, але, мабуть, нічого не бачила – старша кондукторка затуляла вбитого.

Майор торкнувся ліктя першої жінки, легко відсторонив її.

– Гляньте, дівчино, – попросив, – підійдіть сюди, ближче.

Кондукторка ступила лише крок і зупинилася боязко. Знову витягнула шию і навіть звелася навшпиньки. Груба ватянка розійшлася, і майор побачив, що дівчина тоненька й струнка, рожева чоловіча сорочка туго обтягувала груди – дівчина дихала знервовано, груди в неї підіймалися, і шия з тонкою шкірою, всіяною веснянками, почервоніла.

Нараз дівчина наче задихнулася, ковтнула повітря і підвела руку, буцім захищаючись.

– Не хвилюйтеся, – підбадьорив її майор, – прошу вас, підійдіть ближче й подивіться.

– Ні, – вигукнула, – цього не може бути!..

Тепер настала черга хвилюватися Бобрьонку. Він уважно подивився на дівчину, раптом підійшов до неї і зблизька зазирнув у вічі.