Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

Толкунов скептично гмикнув.

– Ну, скажете!.. – заперечив. – Для чого? – Нараз уявив, що дарує квіти пані Марії. Вона стоїть у передпокої в своєму квітчастому халаті, а він приніс цілий оберемок жоржин. Пані Марія вдячно посміхається йому, так вона ще нікому не посміхалася, і від цього Толкунову зробилося якось щімко, але подивився на Щеглова, на його самовпевнене обличчя, згадав зверхній тон і повторив уперто! – Піду спати! – Подумав трохи й пояснив свою впертість: – Бо ніхто не знає, що зі мною трапиться через годину, а ви спатися ніколи не завадить. Але Щеглов не думав здаватися.

– Ну, добре, – сказав докірливо. – Згоден, коли ви на службі, мусите виконувати накази і йти просто, не збочуючи. А коли не на службі? Коли на відпочинку або видалася вільна година чи день?

– А я завжди на службі, – похмуро заперечив Толкунов, але раптом із жахом зрозумів, що навряд чи справді пішов би спати, що точно подався б до скверу і як останній злодюжка нарвав би жоржин чи якихось інших квітів, он тут, за квартал від їхнього завулка, не клумба, а червоний килим – квіти зримо уявилися йому, наче стояв посеред клумби й відчував їхній запах, чомусь вони запахли йому гіркувато-солодко, як волошки, і Толкунов запитав, зовсім забувши про свою суперечку із Щегловим і своє категоричне твердження: – А скажіть, лейтенанте, як звуться червоні квіти? Може, помітили клумбу тут поруч, за квартал?

Щеглов здивовано підвів брови. Цей легендарний капітан, відомий не тільки в їхньому армійському Смерші, певно, всьому фронтові, здавалося, був уже в нього в кулаці, принаймні лейтенант не сумнівався, що розкусив його до кінця, і ось тобі – вислизнув.

– Либонь, ви маєте на увазі сальвію, – згадав Щеглов червону клумбу за ажурною решіткою біля особняка на проспекті, і широка посмішка розтягнула його вуста. Адже Толкунов цим запитанням мимовільно стверджував його думку про незбагненність людини й непередбаченість її поведінки.

– Сальвія? – перепитав Толкунов так, наче від того, як зветься ця червона квітка, залежало бог його зна що. – Гарна назва. – Нараз згадав Карого, як екзаменував його полковник на підготовленому ними посадочному майданчику, коли зустрічали того типа, на якого гітлерівці покладали величезні надії, згадав і жовту квітку, котру зірвав арий, вона називалася не зовсім красиво, чистотілом, або бородавником, слово «сальвія» було милозвучніше, це чомусь обрадувало капітана, подумав: ось він тепер знав ще одне слово, одне з багатьох тисяч, лячно навіть подумати, ільки існує ще в світі слів і понять, котрих йому ніколи не збагнути й не осягнути, та все ж ще одне, хоча б одце слово наближає його до неосяжного, і каштан крадькома одними губами повторив: «Сальвія…» '

Він хотів запитати лейтенанта, чим саме знаменитий отой Достоєвський, певно, знаменитий, бо книжка он яка пошарпана, зачитана, мабуть, прочитало її не менше сотні чоловік, а може, й більше. Толкунов дав собі слово й самому обов'язково прочитати. Капітан ковтнув чаю, запиваючи бутерброд, і повернувся до Щеглова, не знаючи, як почати, але побачив, що лейтенант аж перегнувся до вікна, виглядаючи когось на вулиці, – легко підвівся з крісла й присунувся до Щеглова.

У кінці завулка з'явився чоловік у капелюсі, темному костюмі і з валізкою в правиці. Й, наче чекаючи на нього, з під'їзду вийшов двірник – був він у фартусі і з мітлою, випхався аж на середину проїжджої частини й почав підмітати, іноді скоса зиркаючи на вікно, за яким причаїлися Толкунов із Щегловим.

Почувши на потилиці гаряче капітанове дихання, Щеглов мовив пошепки:

– Бачите?.. Он того, з валізкою?

– Угу…

Вони замовкли, дивлячись, як наближається чоловік у темному костюмі, здавалося, ішов невпевнено, немов боявся чогось, і Щеглов штовхнув капітана ліктем, звертаючи увагу саме на це. Толкунов у відповідь поклав йому руку на плече, стверджуючи, що сигнал прийняв і згоден з ним.

А чоловік притишив ходу й непомітно озирнувся, мабуть, хотів переконатися, що ніхто не стежить за ним. Звичайно, ніхто, злостиво подумав Толкунов, але тут, у помешканні пані Грижовської, чекає на нього несподівана зустріч – іди, дорогий, іди й не сумнівайся, певно, у твоїй валізці знайдеться щось цікаве для контррозвідки, навіть дуже цікаве.

Наче послухавшись капітанового наказу, чоловік рушив – ішов він краем тротуару і вдавав, ніби ніщо навколо не цікавить його. Толкунов це знав майже точно, що той удавав, він не знімав долоню з лейтенантового плеча й легко стискував його. Обоє не спускали очей з чоловіка, і жоден його рух не проходив повз їхню увагу.