– Ну й живуть, кляті буржуї, – мовив не осудливо, а якось умиротворено.
– Знайшов буржуїв! – заперечив Бобрьонок. – Чув, чоловік її працював на пошті.
– Не кажи… – Толкунов потягнувся до торшера й смикнув за мотузок. – У нас цим і не пахне. Культура…
– Такої культури ще набачишся, – відмахнувся майор. Поставив будильник на дев'яту, й вони заснули одразу, так і не вимкнувши торшера.
Будильник дзвонив довго, Бобрьонок намацав його, зупинив і лише тоді ліниво виліз з теплої постелі. Толкунов уже стояв у брюках, похмурий і важкуватий від сну, майор зміряв його оцінюючим поглядом, нараз легко викинув тіло з ліжка, ступив крок, різко присів кілька разів, викидаючи вгору руки, – одразу зігнав сон і побіг до ванної вмиватися.
Думав: все ж життя гарна штука, коли спиш на свіжих простирадлах, маєш можливість почистити зуби, помити руки туалетним милом і коли шлях тобі освітлює модерний торшер з мотузком-вимикачем.
За три хвилини до призначеного строку вони вже входили до кабінету Карого. Полковник зустрів офіцерів заклопотано: розмовляв з кимось по телефону – вказав на стільці, нарешті поклав трубку й майже без перерви, наче продовжував уже розпочату розмову, сказав:
– Тепер прошу вас, товариші офіцери, ознайомитися з розшифрованими німецькими радіограмами. – Дістав із сейфа й подав два аркуші паперу.
Бобрьонок прочитав одну шифровку, зиркнув на полковника, прочитав другу й тільки по тому мовив упевнено:
– Працюють на залізниці. Толкунов гмикнув:
– Двох думок бути не може.
Справді, в розшифрованих повідомленнях гітлерівського резидента йшлося про передислокацію військ через Львівський залізничний вузол.
– Збігається? – запитав Бобрьонок у Карого.
– Вони інформовані майже так, як наш військовий комендант на станції.
Толкунов пожвавішав.
– Це дещо спрощує наше завдання, – сказав.
– Не радій, – остудив його майор, – вузол тут знаєш який: шпигун – як голка в сіні. – Кажучи це, був не зовсім щирий: звичайно, шукати шпигунське кубло серед залізничників дещо простіше, ніж блукати із зав'язаними очима по місту. Але ж, правда, могло статися, що ворожий агент чи агенти зібрали дані на залізничному вузлі, передали їх, а самі передислокувалися в інше місце.
– Начальник штабу дуже занепокоєний, – Карий забрав розшифровані радіограми й знову заховав їх до сейфа. – Розумієте, що означає, коли такі дані збираються в нас під носом?
Певно, розпгукувачам не треба було це пояснювати й Бобрьонок пробуркотів:
– Нема слів… Але за що зачепитися?.
Він був певен, що в Карого вже є якісь ідеї, можливо, вони ще остаточно не сформувалися, але принаймні перший хід полковник уже мусив визначити.
Однак цього разу Бобрьонок помилився, бо Карий, повернувшись до столу, дістав ще зовсім чистий аркуш паперу з єдиним написаним на ньому словом, поклав його перед собою й мовив:
– По-моєму, є ще одна зачіпка. Надійшло повідомлення, – він не сказав, коли й від кого надійшло, зрештою, для розшукувачів це не мало особливого значення, – так от, надійшло повідомлення, що в місті осів один з гітлерівських агентів, який був у бандерівській банді, – має псевдо «Сорока».
– А зараз він Іван Васильович Андрусишин, з надійними документами, обіймає непомітну посаду, – вставив Толкунов.
– Але ж мусять існувати люди, які знали його Сорокою і зустрічалися з ним.
– Такі люди до нас самі не приходять.
– Для чого ж тоді розшукувачі?
– Шукай і знайдеш, – погодився Толкунов, проте зовсім без ентузіазму.
Бобрьонок стежив за розмовою начебто без цікавості, але видно було: над чимось думав. Навіть на мить заплющив очі, й, певно, це допомогло йому, бо поворушився на стільці й підвів руку – зовсім як школяр, котрий хоче, щоб його викликали до дошки.
– Щось надумали, майоре? – побачив його жест Карий.
– Згадав. Пам'ятаєте того хлопця, який допоміг нам узяти диверсантів? У Квасові.
– Юрій Штунь?
– Він самий.
– Здається, він пішов до армії?
– Мусив, але треба негайно знайти його.
– Для чого?
– Оцей Юрій Штунь служив у курінного Сороки. Повідомлення Бобрьонка справило враження. Толкунов енергійно повернувся до нього й запитав:
– Звідки знаєш?
Бобрьонок постукав себе кулаком по чолу.
– А я розмовляв з ним. По душах… Толкунов посвітлішав обличчям.
– Уперше бачу користь від спасенних розмов, – сказав. А Карий уже тягнув до себе телефонну трубку. Викликав якогось капітана Іванченка й наказав:
Читать дальше