– Ще чаю, капітане?
Толкунов похмуро похитав головою.
– Негідь надворі… – мовив невизначено, наче погана погода могла вплинути на затримання ворожих агентів.
– Гірше нема куди, – погодився Карий. – Але ми приготували вам пристойне помешкання. За два кроки звідси квартира з телефоном і ванною.
Толкунов заперечливо підвів угору пальця.
– Місто! – мовив розважливо. – До того ж велике місто. А ми з майором Бобрьонком не звикли працювати в містах.
– Нема в мене вузьких спеціалістів по містах, – сухо обірвав його полковник. – Влаштовуйтесь, черговий проведе вас. Прошу прибути сюди о двадцять першій тридцять.
Бобрьонок з огидою накинув на себе мокрий плащ-намет і відчуваючи на потилиці невдоволене дихання Толкунова, вийшов на вулицю. Дощ трохи вщух, але місто від цього не зробилося привітнішим. Величезне нагромадження кам'яних будинків з тисячами й тисячами людей, серед яких треба знайти лише кількох, – а шпигуни ходять вулицями, розмовляють, посміхаються, десь працюють, зовні вони нічим не відрізняються від інших, і спробуй визначити, хто друг, а хто ворог.
Будинок, де тепер мусили мешкати розшукувачі, стояв на вузькій вулиці, забрукованій вичовганим і блискучим від дощу гранітом. Офіцери піднялись на другий поверх дещо несподіваними для масивного кам'яного дому дерев'яними рипучими сходами, ад'ютант подзвонив, і старомодні різьблені двері одразу розчинилися, буцім гостей чекали з нетерпінням. На порозі стояла жінка у довгому квітчастому халаті, зовсім ще молода, років тридцяти, і вродлива. Запинаючи халат на грудях, відступила, та ад'ютант не зайшов.
– Оце, пані Маріє, ваші постояльці – майор Бобрьонок і капітан Толкунов, – представив. – Вибачте, в мене справи.
Він був абсолютно діловою людиною, цей підтягнутий, чисто виголений, у начищених хромових чоботях лейтенант, був упевнений у своїй значущості й вмів цінувати час – ідеальний ад'ютант чи помічник начальника штабу. Лейтенант повернувся й почав спускатися рипучими сходами, ні разу не озирнувшись, та й для чого озиратися, коли про все заздалегідь домовлено й не може бути жодних несподіванок?
– Прошу до покою…- жінка, все ще притримуючи халат, зробила ледь помітний рух, наче збиралася присісти в кніксені певно, вона роздумала, проте цей рух помітив навіть Толкунов – Бобрьонок побачив, як капітановим обличчям майнула невдоволена гримаса: що ж, Толкуиова можна було зрозуміти, каштан рішуче заперечував усілякі буржуазно-капіталістичні цирліхи-манірліхи, в їхньому селі жінки працювали нарівні з чоловіками, іноді й більше і квітчасті халати, парфуми, якими пахло від пані Марії, та й ще кніксен, природно, викликали в нього якщо не роздратування, то заперечення.
Бобрьонок, як і належало старшому за званням, пре йшов до передпокою першим. Тут стояли вішалка й трюмо, а на підлозі лежав килимок, либонь, не дуже дорогий, а на килимку притулилися якось очікувально й сиротливо дві пари домашніх капців без задників.
Чесно кажучи, Бобрьонок уже й не пам'ятав, коли бачів капці, а Толкунов, мабуть, не користувався ними ніколи, втім, його це аніскілечкн не хвилювало, бо кинув на стілець свій сидір і просто в чоботах попрямував до кімнати в кінці коридору.
– Чекай, – зупинив його Бобрьонок, – ноги в тебе промокли, знімай чоботи.
– Е-е… – махнув рукою Толкунов зневажливо, – не розкиснемо.
Справді, вони б не розкисли, бо звикли не тільки до мокрих онуч, спокійно спали під дощем, і загорнувшись у плащ-намет чи шинелю, але ж тут, у передпокої, все блищало мало не стерильною чистотою, і Бобрьонок мовив прямо:
– Наслідиш.
Толкунов зупинився і уважно подивився на підлогу. Нарешті збагнувши, чого хоче від нього майор, невизначено кахикнув, та все ж присунув до себе стілець, повернув його спинкою до господині й спритно, двома рухами скинув свої ялові, із збитими підборами чоботи. Запхав у халяви мокруваті й не дуже свіжі онучі й засунув чоботи під стілець.
Бобрьонок кинув капітанові капці, вони виявились малуватими й ледь трималися на ногах – Толкунов ступив кілька незручних кроків і озирнувся на майора якось безпомічно, в туфлях на босу ногу він щось одразу втратив, мабуть, впевненість, виглядав збентеженим і нерішучим, навіть переступав з ноги на ногу ніяково, буцім чекаючи, що ж буде далі.
Але далі нічого особливого не сталося. Бобрьонок насилу стягнув свої намоклі чоботи, й вони, пропустивши вперед господиню, зайшли до кімнати.
Читать дальше