Улоговина скінчилася, Ґудзик обминув густі кущі й на» раз знову побачив машиніста зовсім близько, метрів за п'ятдесят, може, й менше – встиг знову заховатися у вільшанику. Бачив крізь зарості, що Іванців уже повернув назад до роз'їзду: йшов, не криючись, і хмиз хрустів у нього під ногами.
Отже, подумав старшина, десь тут у них тайник, тут чи метрів за сто – сто п'ятдесят, більше Іванців не встиг би відійти, – дістав карту і обвів визначене місце колом: територія вийшла невелика, і досвідчені розшукувачі, маю чи такі відомості, безумовно знайдуть шпигунську схованку без особливих зусиль.
Іванців повернувся до роз'їзду тим же шляхом, обминув мочар і зник у сосняку, а старшина зробив невеличкий гак і вийшов до бутини зліва, якраз там, де стояли підводи й можна було, не виказуючи себе, вільно спостерігати за роз'їздом.
Машиніст трохи затримався в посадці – обідав чи дозбирував гриби, певно, взяв з собою харчі й підкріплявся на самоті, це найбільше сердило старшину, бо зранку нічого не їв і йому буркотіло в животі, а ще невідомо, я поведеться Іванців і що вчинить, – може, водитиме до ночі…
А від лісорубових вогнищ пахло димом і їжею, здається кулешєм, і Ґудзик нараз подумав, що нема в світі нічого смачнішого за куліш, гарячий суп з куснем чорного хліба, звичайний солдатський суп, в якому плавають шкварки.
Іванців вийшов з лісу, коли на далеких підступах до роз'їзду пролунав гудок паровоза. Поізд був довгий, вантажний, везли щось цінне і конче необхідне для фронту, бо на площадці кожного вагона стояв вартовий.
Ґудзик бачив, як довго з'ясовував стосунки з машиністом Іванців, нарешті його все ж посадили на паровоз, й тоді старшина метнувся до начальника ешелону – капітан зрозумів його з півслова, пустив до єдиного пасажирського вагона й навіть нагодував, правда, не кулешем, а хлібом із салом – що ж, бутерброди із черствуватого хліба видалися старшині не менш смачними, чесно кажучи, він з'їв би ще, але не пропонували, й довелося вдати, що й так наївся.
Просто з вокзалу Іванців посунув додому. В умовленому місці на Ґудзика вже чекав молодший лейтенант Сидоров, старшина не підійшов до нього, не повідомив про події сьогоднішнього дня, вони обмінялися лише поглядами, які означали, що молодший лейтенант прийняв від Ґудзика підопічного, і старшина поспішив до комендатури. Звідти, як і належало, негайно подзвонив полковникові Карому. Доповідав, поспішаючи й ковтаючи кінцівки слів, гадав, що полковник негайно підніме по команді якусь військову частину для прочісування лісу у визначеному квадраті, й вельми здивувався, коли Карий лише відповів:
– Дякую за службу, старшина. Відпочивайте.
Ґудзик мав досвід поводження з начальством і знав, що воно не любить підказок, але не втримався й заперечив:
– Я гадав, що й мене використають…
– Де?
– В прочісуванні лісу.
– Для чого?
– Але ж шпигунський тайник! Можливо, там рація…
– Відпочивайте, старшина, – одповів полковник коротко і Ґудзик одразу збагнув, що поліз зовсім у не свою справу.
– Слухаюсь, – мовив стримано й поклав трубку.
А Карий тримав її ще кілька секунд у руці, думаючи, як краще вчинити. Знав лише, що прочісувати ліс негайно, якраз, не можна. Ну, знайдуть тайник з повідомленням Іванціва, навіть рацію, а далі? Можуть виказати себе і знову випустять гітлерівського резидента.
Довго вивчав карту з колом, визначеним Ґудзиком. Нарешті викликав ад'ютанта.
– Капітана Сулімова до мене, – наказав.
Так, Бобрьонка з Толкуновим треба лишити в місті, тут вони потрібніші, а засідку в заліщицькому лісі можна доручити Сулімову з лейтенантом Рябоклячем. Завтра па світанку знайдуть тайник, завтра ж, можливо, післязавтра хтось мусить забрати з тайника повідомлення Іванціва, найпевніше, рядовий зв'язковий. Проте через зв'язкового можна вийти на резидента. Так, на самого фашистського резидента.
Бобрьонок, почувши про повідомлення старшини Гудзика й рішення полковника, спохмурнів і запитав:
– А нам. що, у відставку?
– Це чому ж? – примружився Карий.
– Я не проти капітана Сулімова, але ж нитку в Стриї потягнули ми з Толкуновим.
– Ви потрібні в місті. Толкунов ледь помітно скривився:
– Душно мені в місті.
– Звичайно, – заперечив Карий, – там, у заліщицькому лісі, все ясно: чатуй, поки хтось прийде до тайника, шуруй по його слідах…
– Гаряче місце там, товаришу полковник, – переконано мовив Бобрьонок. – Найгарячіше.
– Це як сказати!
Читать дальше