Ростистав Самбук - Марафон завдовжки в тиждень

На жаль, цим бажанням не судилося справдитися: буквально хвилин через десять-п'ятнадцять Іванців вийшов з дому переодягнутий – замість залізничної форми натягнув старі бавовняні штани, вицвілу куртку й капелюха з обвислими крисами. Ніс сапета, певно, порожнього, бо легко помахував ним.

Ґудзик подумав, що Іванців зібрався на базар, але машиніст попрямував до станції. Поза вагонами вийшов до семафора, побалакав про щось із стрілочником і, дочекавшись, поки подали свіжосформований ешелон, помахав рукою машиністові й піднявся на паровоз.

Ешелон рушив у бік Львова, і Ґудзик устиг скочити на підніжку одного з вагонів, що гуркотіли повз нього по коліях.

Поїзд ішов повільно, зупиняючись на кожному роз'їзді, і Ґудзик увесь час був у напруженні, чекаючи, що Іванців може зістрибнути на ходу. Але, на щастя, цього не сталося – Іванців зійшов на черговому роз'їзді, помахав на прощання машиністові і, не чекаючи, коли поїзд рушить, почимчикував по шпалах назад, обминаючи вагони, що стояли на запасній колії.

Ґудзик дочекався, поки Іванців спуститься з насипу, й обережно пішов за ним. Одразу за роз'їздом тут починалася бутина, стояло кілька машин і підвід, либонь, з навколишніх сіл, і лісоруби де-не- де вже почали валити дерева. На Ґудзика ніхто не звернув уваги, як, певно, й на Іванціва – йде до лісу людина з кошикам, зібралася по гриби, кажуть, маслюків нині навалом, – що ж тут цікавого?

За змішаним лісом, де порядкували лісоруби, одразу починався молодий сосник, маслюки тут справді стрічалися, Іванців почав збирати їх, і Ґудзик подумав, що, мабуть, всі його старання підуть нанівець. Старшина зробив гак і вийшов на узлісся, тепер Іванців, коли б хотів піти далі до лісу, що починався за низиною, мусив обов'язково перетнути галявину, на краю якої в кущах засів Ґудзик. Бо праворуч починався мочар, ліворуч тягнувся путівець, – а який же грибник піде путівцем? Правда, існував і третій варіант: назбиравши грибів у посадці, машиніст міг повернутися до роз'їзду й сісти на перший-ліпший поїзд до Стрия.

Минула мало не година. Сонце пригрівало, й Ґудзика потягнуло на сон: кліпав очима й тер скроні, обзиваючи в душі Іванціва всілякими негарними словами, і мало не проґавив його. Машиніст вийшов з посадки непомітно, либонь, перед цим стояв серед сосон і роздивлявся, але Ґудзика не міг помітити. Посунув до дальнього лісу не просто через галявину, як пішла б звичайна людина, – до нього в'юнилася ледь помітна стежка, – а збочив до ліщинових хащів, у яких причаївся старшина.

Іванців обійшов відкрите місце, постояв трохи, прислухаючись, і посунув далі впевнено, майже не криючись. Видно, добре знав ці місця, бо одразу за мочаром повернув, круто ліворуч, обминув вирву, з якої його могли побачити, і пішов далі через минулорічну спаль, де вже почав пробиватися підлісок.

Просувався легко, наче сковзав поміж обгорілих пеньків і чорних стовбурів, що збереглися де-не-де, і Ґудзик побачив, що йде тепер машиніст без кошика – отже, набрав маслюків і заховав здобич у лісовій хащі, тепер кошик тільки б обтяжував його, та й потреба в маскуванні майже відпала.

А для чого йти йому до заліщицького лісу? Тут і дитині зрозуміло: на путівці до Заліщиків знайшли «студебекер» з убитим шофером, і майор з армійського Смершу казав, що саме в цих місцях, можливо, гітлерівські агенти заховали рацію, влаштували тайник.

Як у воду дивився цей чорнявий майор, розумна й досвідчена, видно, людина, якщо отак-от безпомилково вивчив район дії шпигунів.

Отже, виходить, що і цей тип, котрому так довго вдавалося маскуватися під чесну людину, фашистський агент, от собака, водить поїзди, має вільний доступ на станцію збирає там відомості, а тепер передасть їх зв'язковому чи покладе в тайник.

Либонь, все ж іде до тайника, із зв'язковим міг зустрітися десь ближче до роз'їзду, а тайник обладнали в хащах, куди люди майже не ходять, особливо тепер, у тривожні воєнні часи. І банду можна зустріти, і недобитого гітлерівського солдата, що просувається з оточення до своїх, і звіра, – та й мало чого таїти в собі осінній мало ходжений ліс!

Вони проминули вадяву із уже трухлявих стовбурів, ліс за нею починався справді дрімучий, і Ґудзик трохи скоротив відстань до Іванціва, боячись загубити його. Більше того – загубив-таки на кілька хвилин, але інтуїція і досвід підказали старшині, що далі не варто йти слідами машиніста, тим самим міг виказати себе, – Ґудзик спустився до неглибокого яру, порослого по краях чагарником, дном його й просунувся метрів на двісті, швидко перебігаючи відкриті місця.