Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Но, Лебідко! — сказав я якомога спокійним голосом і смикнув віжки. Чотири білі плями світились у вільшині. Вони поволі відпливали назад. Тепер Гнат прикрив мене тілом. Якщо вони стрілятимуть, то неминуче зріжуть його», — подумав я. От уже хто ні при чому! У мене майнула думка прилягти па сноповозці і, таким чином, опинитися за широкою Гнатовою спиною, як за барикадним лантухом із піском. Зручно було б стріляти. Мабуть, я встиг би дістати МГ, добре прилаштуватися і підстрелити всіх чотирьох на такій дистанції. Авжеж устиг би, факт. І вони нічого не вдіяли б зі мною. Гнат захистив би…

Але я й далі стояв на сноповозці. Гнат усміхався, мугикаючи собі щось під носа. У мене було таке відчуття, ніби на спину хтось почепив мішень з величезним чорним кругом — «десяткою». Ще п’ять метрів, ще… Ну, тепер вони вже не стрілятимуть. Пізно. На такій дистанції з автомата вже не попадеш.

— Х-ху ти, чортовиння. Нарешті я сів на полудрабок.

— співав Гнат.

— Тобі щастить, — промовив я. — І за німців ти уцілів, і з снарядами тобі щастило, та й зараз теж… От чортяка. Адже ж я міг би їх уцілити, Гнате! Ех ти, лантух з піском!

— Хе-хе-хе-хе! — зареготав він.

Я ляснув його по плечу. Після того, що я пережив, мене охопив приступ товариськості й приязні.

— Ну, живі, Гнате? Здрейфили вони, га? Здрейфили! Ех ти, лантух з піском.

Він реготав, відкривши рідкі великі зуби.

Я дістав хліб, головку часнику, сало.

— На! — мовив я Гнатові, переламуючи окрайця.

Але Гнат заперечливо похитав головою. Він навіть не дивився на сало. Він був ситий…

співав Гнат.

— Отакої,— сказав я. — Тебе що, нагодували в лісі? А чи корінням харчуєшся?

— Хе-хе-хе! — зареготав Гнат.

— Чортів дурню! Їж!

Він лінькувато взяв половину окрайця.

— «Дівка справная була!» — Гнат, напхавши рота, промугикав цей куплет і, як зіпсована пластинка, повторив — «Дівка справная була!..»

— Чому вони не стріляли? — запитав я у Гната — Чому вони взагалі стовбичили в цих кущах? Не вийшли назустріч?.. Вони запросто могли б нас уколошкати на цій сноповозці й відправити Лебідкою в село…

— Хе-хе! — відповів Гнат. — «Вони весілля відгуляли…»

Думка його линула невідомим мені річищем, далеко від цієї лісної дороги, від бандюг. Він співав, напхавши рота. Він був ситий і щасливий чоловік у цьому голодному, не влаштованому світі. А я ніяк не міг наїстися. Перебиті осколками нерви в глибині тіла, певно, усе ще дрібно тремтіли. І я кидав їм, як принаду, шматки житнього хліба, ледве встигаючи пережовувати їх.

Від Семенового урочища, засадженого капустою, відкривалася Глухарка. Димів гончарний заводик, і його димарі перекреслювали червоне надвечірнє сонце. Сільце поволі пливло за своїм буксиром до призахідного неба. Сизі грядки капусти, схожі на розбурхане море, ще більше підсилювали картину. Я відчував, що схвильований, начебто вернувся із бозна-якої далекої подорожі.

Фігурка чоловіка, який біг назустріч через кукурудзяне поле, де стирчали огризки стебел, спершу видалася мені кумедною. Чоловічок спотикався й підстрибував на нерівних місцях. Через хвилину я впізнав Попеленка. В руці у мого приятеля «яструбка» був карабін. Я сполошився. Чоловік із зброєю в руці може бігти лише з двох причин: або він відступав, або наступав. Наступати на сноповозку Попеленкові було ні до чого. Виходить, він рятувався втечею. Я вирішив, що на Глухарку вчинила напад інша група бандитів. Гарний виходив деньок…

— Ну, що там? — гукнув я Попеленкові.

Він одсапався.

— А я вже хотів був на хутір бігти, — нарешті видихнув він. — По вас, товаришу Капелюх!

— Та що сталося!

— Ой, тут таке! — жалібно сказав Попеленко. — Либонь, перепаде від начальства! Це ж треба, треба — і якраз під Глухаркою. Нема того, щоб під яким іншим селом — шлях-бо чималий!

У мене відлягло від серця. Бандитів у селі не було. Інакше мій підлеглий не думав би про начальство. Коли втікаєш од куль, страх перед начальством — діло десяте.

— Попеленко! — гримнув я. — Виплюнь галушку з рота!

— У мене галушки немає! — здивувався «яструбок».

— Тоді ясною і чіткою мовою доповідай про обстановку!

— Коняка в Глухарку прибігла, — мовив Попеленко. — Притягла бричку. А в бричці товариш Абросимов. Убитий і замордований. Бандери, гади! І треба ж — щоб у нашому селі…

— Який Абросимов? — запитав я.