Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Про себе Сагайдачний казав, що він стоїк. Я думав колись, що стоїк — це той, хто твердо стоїть на ногах, коли його б’ють. Міцна духом і тілом людина. Фізично під це визначення Сагайдачний не підходив, але його дух був загартований.

Подейкували, коли в лісах хазяйнувала куркульська банда Штопа, сам ватажок пропонував Сагайдачному почесну посаду при собі. Щось на зразок ідейного вождя. Сагайдачний відмовився, і його побили. Здорово побили. Отут він і показав себе стоїком і у фізичному розумінні: вижив. Згодом якісь загадкові прибічники Пілсудського, які хотіли розпросторитися «від моря до моря», пропонували колишньому мировому посередникові переїхати до панської Польщі й очолити там якийсь рух. І знову Сагайдачний показав себе стоїком. Нарешті про Сагайдачного, популярну особу, яка нібито тяжко потерпіла від Радянської влади, доповіли гаулейтерові Коху. На Грушевий хутір, подолавши за допомогою поліцейського батальйону всі загати і броди, прибув «опель-адмірал». Посланець гаулейтера вів із Сагайдачним бесіду німецькою мовою. Старому пропонували високу посаду. Коли «опель» поїхав, поліцаї дуже побили Сагайдачного. І знов-таки він показав себе стоїком.

Після оказії з Кохом слава Сагайдачного як стра-стотерпця, непідкупну і неупереджену людину розійшлася по всьому Поліссю.

Отак і жив собі мировий посередник на хуторі Грушевому із своєю Марією Тихонівною, котру багато хто пам’ятав красунею Марусею. Вона прийшла до Сагайдачного, коли їй було дев’ятнадцять, а Сагайдачному — за п’ятдесят. Прийшла, начебто сподіваючись, що їй дістанеться велике багатство після смерті чоловіка. В той час ходили чутки, що Сагайдачний ховає десь скарб, родинні коштовності.

Але Маруся помилилася. Хирлявий Сагайдачний і не думав помирати. Як виявилося, не було й скарбу. Книжки та різні дрібнички — ото й усі скарби мирового посередника. Так і постаріла Маруся разом із своїм немолодим чоловіком, втратила молодість і вроду та й покірливо господарювала в хаті.

Я про все розповів Сагайдачному. Про забиту козулю, про Штебльопка, про Малясів, котрі щось замовчували і про Семеренкова, який розмовляв так, ніби я тримав його під прицілом, і про Антоніну, що ніколи не скидала чорної хустки, і про Горілого, колишнього ветеринарного фельдшера, що любив вішати людей на пружинястому дроті, і про Варвару, яка «знає собі ціну».

Я розповідав Сагайдачному про всі події, починаючи з того дня, коли мені вручили карабін № 1624968, і старий слухав уважно, заощаджуючи другу тоненьку цигарочку на затяжках, а очі мої були неспокійні: то я бачив Будду, що сидів, схрестивши ноги і заслонивши корінець книжки з якоюсь довгою французькою назвою, то сумні очі богоматері в потрійному складні, то глиняну статуетку католицького польського Христа з терновим вінком на голові, де терня стирчало, мов багнети, і дерев’яного ідола в кутку — безформне обличчя його перетинала глибока тріщина, мабуть, це був якийсь Даждь-бог або Перун, то гравюру з богом сонця Ра, дуже несимпатичного мені через схожість із фашистським орлом… Чомусь оця величезна кількість богів, що немов позліталися до Грушевого на якесь своє зібрання, бентежила мене і збивала з пантелику, заважала говорити.

Я запитав Сагайдачного, що ж мені робити. Бандити поблизу, люди бояться їх, і хтось годує цих бандитів, радо їх приймає, а я нічого не можу придумати. Де шукати підхід до Горілого? Через кого і як? Я чесно признавався у своїй безпорадності.

— Кепсько, — сказав Сагайдачний.

— Кепсько, — згодився я.

— І ти хочеш, щоб я став на твою сторону, тобто на сторону однієї із сторін — вибачай за тавтологію.

— Будь ласка, — мовив я. Я зовсім забув, що означав тавтологія, однак ладен був пробачити Сагайдачному будь-що, якби він зважився стати на мій бік.

— Із цієї хвилини я повинен перестати бути Сагайдачним. І стати вірним помічником влади?

— Атож, — мовив я. Я вже розумів, куди він хилить.

— Ти помилився, — сказав він. — Ти, мабуть, не розумієш, чого я приїхав сюди, на Грушевий хутір. Щоб знайти свободу! Незалежність! Чомусь моя свобода не подобалась. Її намагалися відібрати. Мені загрожували, обіцяли блага, лестили і навіть… е… застосовували силу. Ще ніхто не зміг мене уговорити. Одним мені було легко відмовити, іншим важко. Тобі — важко.

— Я прошу тільки поради.

— Втрата незалежності завжди починається з малого. Любий Іване Миколайовичу… Думаєш, вони мені симпатичні, твої бандити? Але… Ти молодий, і тобі здається, що нема звіра страшнішого за кота. Та я не таких бандитів знаю! З минулого і з сучасного. Вони не одиницями рахують жертви — сотнями тисяч. Мільйонами… Ти навіть гадки не маєш, які є злочинці! Від Сулли аж до наших днів… Що ж мені, на схилі віку змінювати все своє життя через якогось нікчемного Горілого? Комар, муха!