Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Мені вже доводилося ходити цією дорогою на хутір до мирового посередника Сагайдачного, але зараз, здавалося, переді мною була інша дорога, незнайома, заповнена підозрілими тінями, маскувальною, нарочито барвистою грою світла серед листя й гілок, створеною для того, щоб приховати людські постаті. Коли я ходив до Сагайдачного вільним козаком, насвистуючи й розмахуючи лозиною та збиваючи мухомори, що вибігли на дорогу, наступав па перестиглі порхавки, які вибухали, мов петарди, й сипали на чоботи руду пиляку, ліс радував мене, я не розрізняв ані дерев, ані вогників рудої осінньої папороті, ні до чого не приглядався, а просто втішався лісом у його цілісному, не поділеному на частини вигляді, бо на фронті таки добре набридло приглядатися і прислухатися…

А зараз ліс був знову, як і в часи глибоких розвідпошуків, розшарований на сотні деталей, і кожну треба було просіяти крізь усі органи чуття, оглянути, прослухати, відсортувати, зважити.

Вересова галявина… Хрусткі густі кущики з фіолетовим суцвіттям. Було, ляжеш па них у плямистій трофейній куртці — і ти зник, і яструб кружляє над тобою, наче й не було нічого, наглядаючи мишу або слабеньке пташеня, а ти для нього частина вересового килима, що не викликає ніякої тривоги. Але той, хто вміє придивлятися й розуміти ліс, знає, що, перш ніж лягти на сірий хрусткий килим, ти залишиш па ньому сліди, примнеш негнучкі гілочки вересу, і вони довго ще здригатимуться, випрямляючись, і легеньке хвилювання, особливо помітне в тиху, безвітряну погоду, перебігатиме по фіолетових суцвіттях там, де пройшла людина. Зараз верес спокійний…

Сосновий бір. Прямі червоні стовбури, що сягають запаморочливої височини. Сліди довоєнної підсочки на корі, як морські шеврони. Де-не-де ще збереглися жерстяні лієчки. Вони давно вже переповнені смолою. Сосни велетенські, за кожною може сховатися людина. Та в бір, де сосни звелися аж на шестиповерхову височінь, вільно проникає косе вересневе сонце. І тіні стовбурів лежать на рівній, ніби утрамбованій землі. Людина, якби їй спало на думку стати за сосну, поклала б свій чіткий відбиток на руду землю, мов на екран, і я встиг би скинути попонку з МГ, повернути дуло до бору, попередити рух, окрик чи постріл.

Березняк… Строкате мигтіння стовбурів. Здається, нічого не можна роздивитися в цьому біло-чорному гайку, а від листя, що кружляє в повітрі, ще більше мигтить в очах. М’який шар свіжоопалого листя заглушить будь-чиї кроки, можна припасти до землі, лягти в суху вимоїну від весняного струмка та й причаїтися зовсім близенько від шляху. Але не сховаєшся від сорочачого ока. Ось вона, довгохвоста дурепа, стрибає з берези на березу, ліниво скрекотить. Підвода її не тривожить, скрекоче вона просто так, з дурного пташиного розуму: а от людина, що по-мисливському причаїлася в березнячку, змусила б сороку захвилюватися по-справжньому: на сотні метрів довкола розлігся б її застережливий сигнал.

Пусто в березовому гаю, пусто в лісі, можна їхати.

Зітхнув я вільно, аж коли ліс посвітлішав, порідшав і поросла травою дорога вибралася па широкий, відкрити простір, який був колись хліборобною нивою, приписаною до Грушевого хутора, а тепер став диким, порослим свиріпою, волошками, кінським щавлем та біловусом полем. Удалині, па узвишші, на гребені цього поля, стояли три яблуні-кислиці. Як тільки піднімешся до тих кислиць, звідти відкривається вид на хутір — десяток хат що стояли понад занедбаним ставком з глинястою, жовтою водою.

— Ну, гайда, Лебідко! — гукнув я і стьобнув коняку кінцем довгих віжок по спині.

Та Лебідка тільки одмахнулася хвостом Ми в’їхали у Грушевий хутір без усякого шику, проторохтівши звичайним селянським возом. За тином крайньої мазанки я вгледів поголену голову товариша Сагайдачного. Він стояв серед соняшників, і його пенсне блискало на сонці.

Товариш Сагайдачний не квапився виходити мені назустріч. Йому не личило поспішати.

Товариш Сагайдачний, який не обіймав ніяких офіційних посад, проте був людиною відомою. Товариша Сагайдачного навіть навідували поважні гості з області. А в роки війни — засвідчений факт — до Сагайдачного приїжджав посланець самого гаулейтера Коха. Кох — не жарт, кат світового масштабу, від самого імені якого мороз поза шкірою йде. Хуторяни й солдати із взводу охорони штовхали «опель-адмірала», що був загруз у піску, а Сагайдачний спокійно стояв посеред соняшників, і його пенсне блищало па сонці. Він і не збирався виходити назустріч. Он який він був, товариш мировий посередник…