Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Ні, — зітхнув нарешті Попеленко, відмовившись од гарної епітафії. — Сім’я дуже нервуватиме. Не можна сімейство кривдити!

— Залишайся, — сказав я. — Пильнуй порядку. А мені дай Лебідку.

— Лебідку? — зойкнувши, спитав мій підлеглий. — Я ж бо маю капусту вивезти.

— Так я ж скоро вернуся.

— Ага! — сказав Попеленко з деяким сумнівом. — Може, ви попрохаєте у Глумського жеребця? Лебідка — військовий кінь, поранений… Можна сказати, демобілізований.

— Може, мені попрохати жеребця у товариша Ворошилова? — запитав я. — На якому він приймає парад?

Доказ справив на «яструбка» належне враження.

— Гаразд, — сказав він. — Під сідло чи запрягти?

— Запрягти. А до того, як запрягти, пройдеш селом і зробиш реквізицію.

— Самогон? — запитав Попеленко, пожвавившись.

— Ні. Зброю. Гранати і таке інше. Глумський скаже.

Сходи до нього. Пора нам уже нарощувати вогневу силу. Щоб бандити не потикалися в село.

— Ага!

— У дітвори багато зброї сховано.

— Ага, — сказав Попеленко, трохи замислившись. — Взагалі-то у мого старшого валяється десь міномет. На п’ятдесят міліметрів. Без прицілу, але міни знайдемо…

— Це занадто… Нам потрібні кулемет, автомати, гранати. Щоб було, зрозумів? Хоч лусни!

— Це ми організуємо, — сказав Попеленко. — По сараях пройдемо, по погребах.

Було ясно, що будь-яка реквізиція йому до смаку.

— Більше гумору, Попеленко, — сказав я «яструбкові».

— Атож, гумору і зброї, — серйозно підсумував він.

Коли я прийшов, Серафими вдома не було. Місяць підбився вже високо. Чумацький Шлях розтанув у його сяйві, мов смужка снігу. Гноїще коло сарая ряхтіло, наче купа перлів. Яшко кувікав, вимагаючи вечері. Я накидав у корито холодної картоплі, але в нього були свої примхи, у Яшка, Серафиминого улюбленця, — він нічого не їв без тюльки. Це був єдиний харч, яким кооперація постачала глухарчан. Я насилу знайшов тюльку, загорнуту в лопухове листя. Ми чесно розділили її з Яшком.

— Отакі-то справи, Яшко, — сказав я. — Кепські наші справи… Дурні ми з тобою… Самотньо тобі? Мені також… Які ми з тобою вояки?.. Дрібнота, ось ми хто… Тюлька ми з тобою!..

Серафима прийшла після дванадцятої, коли я лежав на своєму дощаному ліжку, зігріваючись під кожухом і рядном. Будильник, залишений фронтовими хірургами, уже продзеленчав.

Серафима зачепила мідну яндолку, що лежала на кришці цебра з колодязною водою, і вона дзвякнула об тверду долівку, мов дзвін.

— Підпили, бабцю? — запитав я.

— Ще б пак не випити, — відповіла вона весело. — Ще б пак, коли після німців першого прийняла… Свято! Ой, від сміху з ними, недотепами, умреш! Дівці вісімнадцять — дурне-дурнісіньке, а баби довкола позбиралися, забули, яке воно, те немовля. На похоронах навчилися плакати, а про немовлят усе чисто позабували…

— Хто ж це постарався? — запитав я.

— Та Єрмаченкова. Параска! От паразити… Кривендиха репетує: «Матінко, дитинча ж мертве, синє все!» Піднесли Парасці показати — а та аж обмерла. «Ой, — каже, — у роті в нього пліснява, не жилець!» Та й ну ревти! Добре, що я прибігла. «Ех, — кажу, — трясця твоїй матері й усім родичам, що таку дурепу викохали. Це ж у них у всіх таке в роті, у немовлят… Геть, — кажу, — чого розкудкудакалися? Синій, синій!.. Раз синій — значить живий… Мертвий — білий був би!» А він, як ішов, пуповиною довкола шиї обмотався. Що тут страшного? Скроні йому натерла, у вушка й носик подула — він дихнув та як зарепетує. «Бути йому, — кажу, — начальником, горло здорове».

— А батько хто?

— Та хто ж тепер знає? За часом виходить — визволитель… Прохожий військовий… Одне слово, з радощів. Та дарма! Населення зростати повинно! Земля пустує…

— Назвали як?

— Здурів? Та сьогодні ж Івана-пісного. На одного Івана побільшало. Тезко твій.

— Ану лишень підійдіть сюди, бабцю, — сказав я.

Вона підійшла. Місяць яскраво світив у вікно. Та й страховидло ж вона в мене, Серафима. Мавпочка в хустині.

— Нахиліться.

Я поцілував її у зморшкувату щоку. Шорстку, висушену гончарною піччю щоку.

— Це вам як медаль. За врятування людини.

— Ну от, — промовила Серафима, схлипнувши. — Ще б пак. Трясця… Лежи… Я хотіла б твого прийняти. Правнука діждатися!

— Діждетесь! — сказав я, а сам подумав: якщо Горілий дозволить. Що енергійніше я діятиму, то скоріше зверну на себе увагу Горілого. Бандитам не потрібні активні «яструбки». Штебльонок, видно, їх теж чимось налякав.

— Я завтра поїду, — сказав я Серафимі.— Ви не дуже хвилюйтесь, коли я не одразу вернуся.