Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Та отой, що хотів приїхати з планом. Щодо боротьби з бандитами. А от плану при ньому немає! Що ж його тепер діяти, га?

І тут я згадав Абросимова. Його біленький комірець навипуск, піджак з ватними широкими плечима і шкіряну жовту курточку з білою невеликою лисиною від рушничного ременя на правому плечі. Як же це?.. Замордований. Та він же зовсім хлопчисько, нетяма.

— Сідай! — крикнув я Попеленкові, і він упав на воза через полудрабок, мов сніп. — Но-о, Лебідко!

Я хльоснув віжками, смикнув, але кобила наче остовпіла.

— Та хіба ж вона без батога коли бігала? — запитав Попеленко голосом, який усе ще зривався.

— А ти мені дав батога? — гаркнув я на нього. — Ти ж її пожалів!

Я кинув йому віжки і, трохи піднявши кулемет, дав над головою Лебідки чергу. Мене відразу ж од ривка воза відкинуло назад, на Гната, так, що залізяччя в його клумаку вп’ялося в спину, і ми понеслися. Стрільба відродила у Лебідки якісь заснулі страхи. Вона ніби аж осатаніла.

Абросимов!.. Хлопчисько у батьковій курточці… Так ось чому бандити були на Мишкільському шляху. Вони поверталися з Ожинського шляху навпростець лісом. Підстерегли Абросимова, зробили свою справу і поверталися в УР старою Мишкільською дорогою. Ох, коли б же я знав, чия то шкіряна курточка жовтіла крізь вільшину, я все-таки взявся б за МГ! Мене кидало на сноповозці з боку на бік, Гнат реготав, гадаючи, що ми з Попеленком затіяли гони, щоб розважитися.

Ми влетіли в Глухарку з таким гуркотом, що натовп, який зібрався в центрі села, біля брички я убитим Абросимовим, розступився, тільки-но вгледів сноповозку. Попеленно відкинувся назад, натягуючи віжки, а тут, на щастя, у нашого воза лопнула аварійна «лисиця», уламок її уткнувся в землю, задній оплін разом із колесами відскочив, сноповозка осіла на короб, і ми хвацько загальмували за два метри від брички.

Я кинувся до Абросимова. Він мов задрімав на м’якому сидінні коляски, схиливши голову на плече. Я бачив тільки вугласту, підстрижену під напівбокс потилицю. «Ох, навіщо він узяв цю підресорну райкомівську бричку, — подумав я, — краще б возом їхав і, хто його знає, може, проскочив би; їздять же цією дорогою мужики. А бричка відразу привернула увагу — бричка і його шкіряна курточка».

Я обійшов з другого боку коляску і трохи відхилив голову Абросимова. Білий комірець, випущений наверх піджака з широкими ватяними плечима, був увесь у крові. І на лобі в Абросимова була величезна рана з кров’ю, що вже запеклася і поруділа. Мені спершу здалося, що ця рана — вихідний отвір, але потім я догадався, яка це рана.

Рука в Абросимова була вже холодна, зовсім холодна, і на долоні темнів поріз. Я одвернувся й позирнув на селян, які з’юрмилися довкола. У жінок, як це завжди буває в таких випадках, на обличчях застиг вираз німого плачу. Здавалося, досить одного слова, жалісливого слова, і підніметься голосіння та лемент. Однак усі мовчали. Чоловіки дивилися похмуро, спідлоба.

Я присилував себе глянути на порізану долоню Абросимова. Так, виходить, він був ще живий, коли вони вирішували йому зірку на лобі. Він силкувався ухопитися за фінку. Цікаво, реготали вони чи робили свою справу мовчки? От сволота. Катюги. Фашисти і фашистські прислужники… Носили поліцейську форму. Підлабузнювалися перед усіма отими гаулейтерами, гебітскомісарами, комендантами… А тепер патякають про «вільну Україну»! Адже жоден катюга не назве себе катюгою або садистом. Йому хочеться стати під прапор. Прапор виправдує. Усе, мовляв, прощається людині під прапором. Тепер вони — націоналісти, борці за «незалежність», «волю». Але за натурою своєю вони карні злочинці. Мародери, садисти. Ось він, націоналізм. Погляньте на чоло цього хлопчини!..

— Пістолет лежав у бричці,— сказав Глумський.

Він подав мені ТТ. Губа в нього сіпалась, відкриваючи великі зуби, що випиналися вперед.

— Скільки ж воно йому було? — запитав він. — Шістнадцять?

Отже, пістолет вони покинули. Хотіли показати, що їм не потрібен той старий ТТ. Беріть, мовляв, стріляйте. В дулі не було нагару. Я вийняв з рукояті обойму — в ній жовтіли патрони. Абросимов не встиг зробити жодного пострілу. Мабуть, вони підскочили несподівано, адже спритні були хлопці, набили руку на лісовому розбої. А може, він не міг змусити себе вистрілити? Адже в них були звичайні людські обличчя… Може, просто злякався? Нічого дивного. У своєму першому бою, коли я побачив фашистів, справжніх, живих, розпалених, у розстебнутих кітелях, з роззявленими ротами — зуби блищали від слини, — я теж злякався. Але поряд були товариші. Вони виручили. Підтримали. А цей хлопчина опинився сам у найважчу хвилину життя.