Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

Вона була так близько, що я відчував теплоту її дихання на щоці. Від неї пахло туалетним милом, хоч яке могло бути туалетне мило в Глухарці в одна тисяча дев’ятсот сорок четвертому році?

— Не арештовуватиму я тебе, — сказав я похмуро.

Її зіниці були напроти моїх. Здавалось, я з страшенною швидкістю мчу їй назустріч, і ми ось-ось зіткнемося, розлетимось ущент.

— Слухай-бо! — став я благати. — Адже він тебе, певно, любив. Він знову захоче тебе побачити… Ти можеш допомогти мені! Поклич його в село. Га?

— Ні, — мовила вона й відсунулася. — Я себе… І тебе не хочу занапастити. Так робити не годиться. Для чого собі віку збавляти?

— А що годиться робити?

— Я скажу що. — Вона накрила мою долоню своєю. Рука в неї була гаряча, як хімпакет. Я обережно вивільнився. — Переїжджай до мене. Ну, в прийми… Уже як там хочеш! Тобі буде добре. Я піклуватимусь… Ти ж поранений, тобі гарна жінка потрібна, лагідна, дбайлива… щоб годувала, поїла! Я вірна тобі буду! Чесно! Адже ми, жінки, не від доброго життя гуляємо! Я берегтиму тебе!

— А Горілий? — запитав я.

— Що Горілий? Я ж тебе не питаю про твою біографію.

— Чи буде це йому до вподоби?

— Нехай би поткнувся, — грізно промовила Варвара. — А то взяли б та й поїхали… Зі мною ти не пропав би і до мирного життя дожив. Ти й так своєї крівці віддав досить. Про себе треба думати. Дарма що я не така грамотна, як ти, а все ж голова у мене метикуватіша. Я кажу до діла, Іванку… Іване Миколайовичу!

Мабуть, вона таки казала до діла. Розумна пропозиція — дожити у теплі й достатку до мирних днів. Хлопці там, на фронті, либонь, знову плазують на животі за передову. І, як завжди, вернувшись, когось недолічуються.

— Ні, Варваро, — сказав я. — Мені таке життя не личить. Якщо говорила щиро — спасибі…

— Не жалієш мене? — спитала вона.

Ох, як я боявся цього — жалю. Вона була поруч, Варвара. Волосся, що спадало мені на чоло, колихалося від її дихання. Простягни руку, доторкнись — і пожалів, усе вирішено. Один рух міг усе вирішити. Прощавай тоді воля, прощавайте ліси, поля, прощавай стежка на чистій озимині.

— Не до жалю, — сказав я, не дивлячись на неї і трохи відсовуючись. — Бандити поряд. Тебе пожалієш… себе пожалієш, а інших занапастиш!

— Ох, дурень! — мовила Варвара. — Не знаєш, що твоє життя має ціну? Та й дорожчу, аніж в інших! Ну, чом не збагнеш? Та ти зрозумій, хоч ти й воював, супроти Горілого ти — мокриця. Ось ти послухайся! Я тобі врятуватися пропоную. Уберегтися!

— Ні, Варваро. Моя доріженька не туди…

— І ти мені обриваєш усі шляхи, — сказала вона. — Ти нічого мені не залишаєш, Іване, крім одного… — Вона раптом замовкла на мить. — Я за тобою хочу сховатися, зрозумій. Ти мене врятуєш, а я тебе. Ми будемо квити!

— Ну гаразд! — не витримав я. — Гаразд! Допоможи спершу з Горілим упоратися. Скажи, як його взяти!

— І себе занапастити? Навіщо ж тоді старатися? Ні! — промовила Варвара твердо. — Нічого я не знаю, можеш заарештувати, коли хочеш!

— Ну, я пішов, — сказав я і підвівся.

Тікати треба було звідси, тікати!

— Хлопчисько ти все-таки, — мовила вона придушеним голосом. — Поначіплювали тобі відзнак, а ти хлопчисько! У герої хочеш? Он їх скільки, безруких та безногих, стало, героїв. Кому вони будуть потрібні? А ті, що під горбиками?..

Тут у сінях загуркотіло, і до хати, не чекаючи відповіді на стук, зайшов Попеленко. Ну та й радий же я був йому!

— Здрастуйте, господарі, здрастуйте, гості! — сказав Попеленко.

Він миттю оцінив обстановку, ковзнув поглядом по столу — ще все було ціле. Попеленко засяяв.

— А я тебе все шукаю! — звернувся він до мене. — Сьогодні ж Іван-пісний! Не годиться начальника не поздоровити!

І він не гаючи часу роздягнувся, поставив у куток свій карабін, зняв ремінь з підсумками. Мій підлеглий був не з сором’язливих. Коли його щось і бентежило, так це вологі й гнівні Варварині очі.

— Не журись, серденько, — мовив він. — Сьогодні його іменини, а завтра твої.

— Мої не скоро, — сказала Варвара й відвернулася до дзеркала.

— Нічого, нічого, серденько, — заторохтів Попеленко, сідаючи за стіл і присуваючи до себе тарілочки. Він дуже квапився, розуміючи, що обставини можуть змінитися будь-якої хвилини. — Головне — не розгубитися.

Він поклав на тарілку огірочок, налив із пляшки у склянку. Пальці його працювали спритно, немов грали на баяні. Енергійно діяв «яструбок».

— Так! — сказав він, ніби щойно згадавши. — Товаришу начальник! Тут у сільпо Яцько з Ожина приїздив… Заготівельник! Просив передати від товариша Абросимова, що той виїздить… Для допомоги в боротьбі з бандитами. Отак переказував… Конем. Він що, великий начальник?