Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Як у нас кажуть, найкраща риба — свиняча ковбаса! — мовив Кріт.

Найдивовижніше було те, що його обличчя, як і раніше, залишалося непроникливе і незворушне. Він навіть не робив спроби усміхнутися. Він просто манив мене пальцем з-за фартуха, немов із-за фортечного муру. Він обіцяв насолоду. Але його обличчя ясно промовляло, що найкращим виходом була б розтоплена смола.

— Слухай, Кріт, — мовив я. — А коли ти кабана заколов?

— А хіба що? Що я обсмалив?.. Ну, то пусте.

Той, хто заколов кабана, повинен був скласти про це акт, зібрати щетину і здати державі. Обсмалювання кабана вважалося порушенням. Але це не обходило «яструбків».

— Ти Штебльонка в гості запрошував? — запитав я.

— Та не в гості… Просив колієві допомогти. Кабан у мене пудів на п’ять був, так я й гукнув колія. А хіба, що?

— Та так. А куди Штебльонок пішов від тебе?

— А дідько його знає… Чудний! Поздоровкався, а потім ні сіло ні впало зірвався з місця. Як скажений!

— А що з ним сталося все-таки?

— Та нічого не сталося… Навіть від чарки відмовився!

І я пішов собі з Панського згарища. До війни згарище було темним і густим гаєм, цілим континентом. Виявилося, що це невеличкий клаптик чагарника метрів за сто від села. Край чагарника, як грибок, маленька, непоказна кузня, а в кузні — Кріт. Ніякий не злий чаклун, а звичайнісінький пройдисвіт і куркуль з деяким індустріальним ухилом.

От і все, про що я довідався. Ех, Капелюх, розвідник!

Увечері я надів френч з накладними кишенями, майже новий — тільки ліва нагрудна кишеня, напроти серця, була понівечена багнетом. На щастя, російським чотиригранним багнетом. Дірки від цього багнета на одязі, звичайно, залатувати легко, куди легше, ніж розрізи від німецьких тесаків. Сліду не залишається. У Глухарці розумілися на німецькому військовому одязі. Ніхто не вбачав нічого ганебного в тому, щоб роздягти мертвяка. Живі окупанти не хотіли платити за збитки, платили мертві. Це була тільки незначна міра відшкодування втрат. Баба Серафима теж роздобула десь френч, підштопала дірочку і попришивала червоноармійські залізні ґудзики із зіркою замість німецьких дюралевих шерехатих з віспяними вічками.

Я зроду не одягнув би цього френча, що пахнув чужиною, але моя гімнастерка, бавовнянка, тричі «бе-у», так потерлася, що в деяких місцях стала біла і прозора, наче марля, — отож не годилася для вечірніх візитів.

Баба відразу зметикувала, що я зібрався до Варвари, досить було мені тільки дзвякнути медалями, які я відчіплював од гімнастерки. Мені страшенно не хотілося йти до Варвари. Але треба було. Я не мав сумніву, що Варвара скаже правду. Адже не може жінка збрехати чоловікові, якого вона проводжала о другій годині ночі! Як вона може збрехати, коли була в самій лише накинутій на сорочку жакетці, коли, натискаючи на клямку, шепотіла такі ласкаві, такі палкі слова? Нехай інші бояться і виляють, нехай інші відводять очі, але ця жінка скаже правду і допоможе… А мені вкрай потрібна була її допомога!..

Надіваючи френч з медалями, я відчував себе пройдисвітом, хитрим, безсоромним експлуататором жіночої душі, донжуаном! Сам себе лаючи, я приміряв перед уламком дзеркала сержантського, зразка сорок першого року, кашкетика з великим квадратним козирком.

— Іди, іди, — сказала мені на прощання баба. — Іди, шелихвосте! Кидаєш мене на Івана-пісного! Весь у матір, та була теж гуляща, бісова пекотка!

…Хата була у Варвари напрочуд гарна. Подейкували, що майор, командир саперного батальйону, який споруджував під Глухаркою гатки під час воєнних дій, дав Варварі під її команду аж цілий взвод. Так, Варвара ніколи не забувала про господарство. І хоч скільки б не співали пісень у її домі, скільки б не пили самогону і хто б не пив, односельчани з повагою говорили, що Варвара «знає собі ціну».

Тільки-но відчиняєш двері — не до світлиці, а ще тільки в сіни, — як одразу ж відчуваєш атмосферу чистоти, ладу і якоїсь особливої, ароматної свіжості. І коли бачиш чистенькі рушники, розвішані на стінах, і довоєнну скатертину з торочками, і гарно помиті квіти, що з оранжерейною густотою заповнювали світлицю, і фотокартки у свіжопофарбованих рамочках під склом, і білу, як сніг, піч, по якій, здавалося, щойно пройшовся квачик, і, найголовніше, господиню в підкрохмаленій полотняній блузочці та картатій українській плахті, — то розумієш, звідки аромат свіжості й чистоти.

Я постукав і, коли входив до світлиці, низько нагнувся під одвірком, неначе мій зріст не давав мені змоги ввійти інакше, а далі по-солдатському випростався, аж усі медалі одразу відкрились і бадьоро дзвякнули. І тут же залунав щасливий сміх: «Хе-хе-хе-хе!»