Виктор Смирнов - Тривожний місяць вересень

— А, Капелюх, — мовив він до мене. — У мене очі стали слабі від гарячої роботи… Сідай, — він показав на якийсь леміш, умоститися на який могла б тільки людина із залізним задом.

— Дякую. — Я присунув до себе ослінчик, що стояв у кутку кузні біля невеликого стола. — Сам сідай.

Коваль глянув на леміш.

— Вийдімо, — сказав він. — Курно!

Я звернув увагу, що серед усякого ковальського начиння: важких сокир для рубання металу, зубил, противнів, пробійників — лежали й клепані саморобні тиглі, і на одному з них було видно свинець, що припікся смугами.

— Чого тобі? — спитав Кріт, прихилившись до конов'язі.

Як би він зустрів поліцая, що так само, як і я, з гвинтівкою з'явився б до нього, коли тут хазяйнували гітлерівці? Мабуть, він, Кріт, подумав би про те, щоб лишилися цілі власні ребра. З владою, яка покликана тебе захищати, можна дозволити собі грубість, усе з рук зійде. І я знов подумав про Закон, який диктував мені свою волю. Я ніяк не міг дозволити собі використати перевагу, яку давала мені зброя і влада, щоб пригнобити й принизити людину, навіть коли та трималася зухвало.

Кріт чекав. Чорний, цупкий брезентовий фартух прикривав його, як щит. До цього чоловіка не підступишся.

— Ти постачаєш свинець і мідь на гончарню? — спитав я.

— Я, — сказав Кріт. — Та й окалину вони беруть.

— Із куль плавиш, із обідків?

Він кивнув. З кузні долинали хрип і вищання працюючих міхів.

— Не роздувай марно, не роздувай, дурепо! — гримнув Кріт, прохиливши двері. І сердито повернувся до мене: — А хіба що?

— Де ти усе це береш?

— А кому яке діло? — спитав він, переступаючи з ноги на ногу.

— Є діло!

— «Яструбки» у нас довго не держаться, — промовив коваль. — Я, Капелюх, на твоєму місці відмовився б од цієї роботи. Пайок маленький, а риск великий. Можна посунутися, як пес із соломи.

Він хотів розізлити мене, щоб я розпалився, а він спостерігав би з-за брезентового щита. Адже я був тим хлопчаком, котрий щодуху тікав з Панського згарища, ледь забачивши пропалений фартух. І чого це у книжках ковалі завжди благородні люди?

— Слухай, Кріт, — сказав я. — Я можу тобі багато неприємностей заподіяти. Ти вже мені повір!

Те, що він намагався розізлити мене, насторожувало.

Кріт придивлявся до мене. Атож, це я драпав із згарища, але відтоді збігло багато часу, а головне, два з половиною останніх роки я був на передовій, у Дубова. «Язики», яких ми приводили з того боку, розуміли Дубова без слів. Перед ним вони завжди чомусь виливали душу, досить йому було тільки подивитися. Гай-гай, таких висот я не досяг. Та дечого навчився. І тепер Кріт міркував.

— Користуватися військовим добром не заборонено, — промовив він. — Усе одно згниє.

— Звідки носиш?

— Мені носити ніколи.

— Хто ж тоді? І звідки?

Він зам'явся.

— Відповідай.

— Гнат носить.

— Не бреши.

— Собаки брешуть!.. Гнат, кажу… Я його навчив. Що ж тут важкого? Тут і мавпу навчиш.

Он у чім річ. Кріт догадався, який зиск можна мати з сільського дурника. Гнат не розумів риску. Йому, либонь, навіть було до вподоби відбивати зубилом жовті обідки із снарядних чушок. Він шукав снаряди, як гриби. Шматок хліба чи одна-дві цибулини здавалися йому царською винагородою.

— Чи ж багато треба для заводу міді?

— Та ні… Поки що фунтів чотири в день.

Це означало, що Гнат відбивав обідки з півсотні снарядів. Детонатори він, звичайно, не відкручував. Справді, дурням щастить!

— Кулі він теж приносить?

— Приносить. На глазур іде близько десяти фунтів.

Кріт ставав балакучіший: побоювався, що я можузабрати в нього Гната. Звичайно ж, дурник давав йому великий зиск.

— Куди ходить Гнат? — спитав я.

— Мені яке діло, — коваль знизав плечима.

— Куди ходить Гнат?

— Думаю, в УР ходить…

— Не боїться?

— А чого йому боятися?

Отже, я дізнався, хто регулярно буває в УРі, але від гарного плану, що визрів, коли я йшов до Крота, й сліду не лишилося. Гнат!.. Нема нічого дивного, що бандити не чіпають цього чоловіка: він для них зовсім безпечний. Він не може нікому пояснити, де був і кого бачив. Він весь час сміється. Він сміється, коли слід плакати. Можливо, весь світ видається йому кімнатою сміху.

— Це я йому дав таке завдання, щоб підтримати дурня, — квапливо пояснив Кріт. — Треба ж йому чимось харчуватися…

— Ну, гаразд, — мовив я. — Усе ясно з цією справою.

— Я скажу своїй старій, у мене кров'яночка, пляшка знайдеться, підобідаємо.

Він уже підлещувався. Дуже боявся, що втратить дурника Гната.