Андрій Кокотюха - Останній раз

— Усе гаразд? — інтонації у неї — як щойно у директора банку.

— Авжеж.

Кейс він примостив під переднє сидіння, вмостився сам. Машина рушила.

Лише проїхавши міст метро, вони помітили «хвіст». Одночасно. Антон лайнувся, а Віта тут же подумки повернулася до стоянки перед банком, і цей джип-«черокі» зринув у її пам’яті, він маячив ще там, стояв осторонь, і біля нього, як їй здавалося, нікого не було підозрілого.

Нога Віти автоматично натисла педаль газу, але Антон торкнувся її коліна.

— Спокійно, не рви. Ментів ще не вистачало.

Сумка із зброєю мирно лежала у багажнику. В салоні вони залишили «кольти» й «узі» із запасним магазином. Автомат Антон переклав у останню мить, на німе Вітине запитання лише стенув плечима, тепер хвалив себе за зайву передбачливість.

Джип не ховався. Здавалося, він навіть сам ліз на очі, нахабно дихав у потилицю, як захмеліла петеушна шпана, що вмостилася кагалом за спинами якої-небудь тихої компанії в кінотеатрі на останньому сеансі.

— Чому не на танку? — процідив крізь зуби Антон.

— Що?

— Так, нічого... Не лови ґав. Давай до Московського мосту.

Та Віта вже крутнула кермо лівіше, до мосту Патона. Джип не відставав, зберігаючи розумну в таких випадках дистанцію.

— Чому сюди?

— Сиди спокійно, — Віта відчула себе на роботі, її зосередженість і холоднокровність передалися Антонові.

— Може, перевіриш його? Може, не за нами? — він спитав про всяк випадок, щоб Віта, підтвердивши правильність його припущень, зайвий раз розвіяла непотрібні й зайві сумніви.

— Він біля банку пасся. Нас там чекали. Точно...

Тепер не час було шукати помилок чи сперечатися. За великим рахунком, неважливо навіть, чиї люди сидять у джипі, хоча Антон був більше аніж певен — це Круглий, він прорахував їх якимось фантастичним чином і не випускає, навчений позавчорашнім досвідом. Не випустиш, кажеш? Побачимо!

Віта вже вирулила у бік Московської площі. Її план дійшов до Антона, і він мав надію, що інтенсивний рух тільки допоможе, адже джип більш громіздка машина, і його маневрові здібності під час сильної трафіки справді не поступляться танкові. Переслідувачі не квапилися скорочувати відстань.

Уже при в’їзді на саму площу Антон переконався остаточно — Віта правильно обрала маршрут. Частина автошляху була перерита і перекрита бетонними блоками, машини рухалися на цій ділянці траси черепашачими темпами. Скориставшись зручним моментом, Віта збільшила відстань між ними та джипом ще на дві машини, легко залишивши позаду «жигуль»-«трійку» і «шевроле», а потім, прикусивши азартно губу, порушила правила, рвонувши на зустрічну смугу, уникнувши зіткнення із автобусом, котрий, незграбно розвернувшись, став для джипа зайвою перепоною. Площа здригнулася від виття сирен і скреготіння гальм, а Віта, кидаючи «БМВ» уперед впевненими ривками, обійшла, ледь не чиркаючи правим боком, машини, що йшли попереду і, опинившись біля повороту на Червонозоряний проспект, де рух легший, не задумуючись повернула праворуч, відразу піддала газу і при першій же можливості крутнула на найближчому повороті на прилеглу з правого боку вулицю.

— Стій! — уривчасто наказав Антон, і Віта, слухняно натиснувши на гальма, повернула до нього голову, явно здивована.

— У чому річ?

— Розвертайся! Швидше!

У його очах читався азарт, і Віта, вкотре порушивши правила, розвернулася на сто вісімдесят градусів, змусивши гальмонути «Волгу», що йшла по зустрічній. Її водій вигукнув щось люте у прочинене вікно. Чекати їм довго не довелося — вгору проспектом повз них проскочив знайомий джип, Антон, хижо посміхнувшись, скомандував:

— За ним!

— Не треба!

— Тоді дай кермо!

Віта мовчки додала швидкості, і «БМВ» вивернула на проспект. Тепер переслідувачі помінялися ролями.

— Колобок, колобок, — процідив крізь зуби Антон, поїдаючи поглядом супротивника. — Подивимось, куди ти покотишся.

— Для чого це? — Віта знала відповідь, запитувала швидше себе, але й так було ясно: обом набридло кількаденне становище дичини, пора вже ставати мисливцями, і якщо скористатися нагодою, втекти й сховатися підказував здоровий глузд і те, що Антон назвав «пацючим інстинктом», то приймати бій вимагало зачеплене професійне самолюбство.

Джип поїхав до Севастопольської площі, там розвернувся по колу і поїхав назад.

— Чого це він? — здивування Віти було якимось дитячим.

— Нас попереду шукав, не знайшов і тепер із хріном у роті на базу повертається. Думаю, так.