Андрій Кокотюха - Останній раз

Вже повертаючи ключ у замку внутрішніх дверей, він переконався, що в квартирі таки є чужі. Двері відчинили професійно, акуратно, замки не пошкоджені, ось тільки вони з Вітою постійно, весь цей час, що жили тут, зачиняли всі замки на два оберти. Щоб відчинити другі двері, Антонові досить було повернути ключа один раз. Недороблено, хлопчики. Халатно. Такі речі іноді рятують життя...

Тепер можна вийняти ключі, а револьвер перекласти в правицю. Тримаючи зброю перед собою, Антон штовхнув двері. Він готовий був натиснути на гашетку будь-якої миті, та у передпокої на нього ніхто не чекав. Розумно. Краще почекати, поки господарі, нічого не підозрюючи, пройдуть до квартири, щоб перекрити їм шлях до відступу. Антон, не зводячи очей із причиненого заскленого прямокутника дверей, котрі вели до зали, намацав лівою рукою вимикач і клацнув ним. Світла, звичайно, не було. Лайнувшись навмисне голосно, він клацнув вимикачем ще кілька разів.

— Що воно ше за херня?

Здивований вигук прозвучав досить природно. Антон, човгаючи ногами, удав, що вийшов із квартири, треба ж, чорт забирай, розібратися, чому нема світла. Він навіть роздратовано хряснув дверима. А сам причаївся, притиснувшись до стінки, й приготувався.

Ніч була світла, місяць уже залив своїм мертвим сяйвом кухонну підлогу. Спочатку нічого не відбувалося, та раптом Антон відчув рух, і світлу місячну стежку повільно, міліметр за міліметром, затулила тінь. Вона рухалася з кухні, і за кілька секунд матеріалізувалася. Спочатку з-за виступу стіни з’явилася рука з пістолетом, потім обережно висунулася людська постать. Одночасно рипнули двері зали, і за дверним склом вималювалися обриси ще однієї постаті.

Людина, що виходила з кухні, могла опинитися майже впритул до Антона. Та його цікавив у першу чергу супротивник, що ховався в залі. Зараз, маячачи за склом і готуючись вийти, він являв собою для досвідченого стрільця чудову мішень. Тому Антон, спрямувавши дуло на засклені двері, двічі плавно натис на гашетку.

Дзенькнуло розбите скло, дзенькіт і стогін підстреленого супротивника змусили хлопця, що висунувся із кухні, здригнутися. Голова мимоволі повернулася на звук, і Антон, ледь повівши дулом, вліпив дві наступні кулі в цю голову. Супротивник мішком рухнув на підлогу, Антон зробив крок назад, спершись спиною об вхідні двері, і завмер, переводячи подих.

Двоє готові. Скільки їх іще, цікаво? Він опинився в ситуації, коли головне — вичекати, в кого спочатку здадуть нерви. А точно є ще хтось, бо після сутички на вокзалі навряд чи послали в засідку лише двох. Скільки вас іще, мужики?

Темно й тихо. Тільки запах порохового згару та цокання ходиків у спальні. Антикварна річ. Віта три роки тому придбала в якомусь салоні за божевільні гроші. Антон переконався, що під їхнє клацання приємно засинати, і змирився з тим, що вони займали весь кут. До речі, про спальню. Чи йому здалося, чи, крім ходиків, там ще якісь сторонні звуки? Здалося?

Тіло втомилося перебувати в одному стані без руху, і Антон просунувся трохи вперед. Якщо їх троє, тоді все правильно. Один зайняв позицію на кухні, інший окопався в залі, третій, згідно із логікою й тактикою, повинен засісти в спальні. А якщо їх більше? Добре, товктися на кухні двом непрактично, вони будуть заважати один одному, перекривати сектор обстрілу. Зручніше двом розташуватися в залі, але ж вихід із нього теж один, знову доведеться партнерові заважати... Якби місця більше, а так — стандартна квартира в блочній панельці, на який особливий театр військових дій можна тут розраховувати! Отже, можливо, ще один у спальні... І все ж таки: а якщо їх більше?

Тишу порушив стогін. Стогнали із зали, очевидно, супротивник, що засів там, лише поранений. Антон зручніше стиснув руків’я револьвера. Стогін повторився, більше жодних звуків. Хіба... легкий рух у спальні. Чи здалося? Поранений застогнав голосніше, і Антон прийняв рішення. Витягнувши ліхтарика, він узяв його в ліву руку, рвучко перетнув коридор, скривившись від різкого болю в тому місці, де різали скальпелем два тижні тому, ступив до зали, розчахнувши напіввідкриті вже двері плечем, і кинувся праворуч до стіни, випускаючи на волю промінчик. Він ковзнув по периметру кімнати і не вихопив із темряви нічого, крім знайомих меблів і тіла на підлозі. Відразу ж за спиною Антон швидше відчув, ніж почув, ворушіння, та він був готовий до такого повороту подій. Осівши на підлогу, він спрямував промінчик у пройму дверей. Людський силует, вихоплений із темряви, миттю вийшов з-під світла, але секунди виявилося досить. Повалившись на бік, Антон кілька разів вистрілив у бік силуета, переміщуючи руку з револьвером після кожного пострілу. Супротивник зробив помилку. Він міг стрибком повернутися до спальні і взяти на приціл двері, тоді ситуацію контролював би він. Замість цього хлопець кинувся до виходу, і його дістала четверта куля, коли він уже смикав на себе вхідні двері. П’ята куля змусила його сповзти на підлогу, та він усе ж таки перевернувся на спину і у відчаї почав тиснути на курок. Його зброя теж була обладнана глушником, хлопки порушували нічну тишу, кулі впивалися в стіну й кімнатні двері, відбиваючи друзки, котрі набридливими комахами летіли Антонові на голову. Промінчик знайшов його, коли патрони скінчилися.