Андрій Кокотюха - Останній раз

— Сама четвертий висновок зробиш?

Віта здивовано подивилася на чоловіка і раптом відчула, що кров знову приплинула до обличчя.

— Незрозуміло... Я... я не думаю... Як? Та ні!

— А які ще варіанти? У м’ясному павільйоні тебе накололи? Ось як вони вийшли на нашого маклера, як прорахували і перекупили інформацію — цього не знаю. Поки що принаймні. І навряд чи дізнаємося тепер... Туди не повернемося. Все, кінець морям! — Антон секунду подумав. — Навіть якщо я помиляюся, все одно туди ні ногою.

— Нічого не купуємо?

Віта сама від себе не чекала такого наївного дитячого питання. Тепер щоки запалахкотіли ще сильніше. З виразу її обличчя Антон зрозумів: у відповіді нема необхідності.

— З міста ми не виберемося, — він закурив нову цигарку. — Навіть якщо омонівці й менти не роздивилися номерів нашої тачки, все одно орієнтування на темно-синій «БМВ» пішло, і виїзди перекрито. В центрі патрулі теж не гуляють, не кожен день такий бойовик на вокзалі. Так що доведеться уникати центральних вулиць. Думаю, до завтра, максимум — до післязавтра пристрасті стихнуть, менти втомляться від безрезультатних пошуків і обламаються. Та ще будуть матюкатися водії таких самих тачок, у нас не єдина темно-синя машина такої марки у столиці. До післязавтра треба перечекати.

— А що потім?

— Ти ж бабки у банку замовила? Мій паспорт при мені, отримати їх легко. До речі, ти до банку перед маклером їздила? — Віта ствердно кивнула, відчувши перше за весь день полегшення.

— У сховку, в сейфі, решта суми.

— Основна сума, ти хочеш сказати.

— Вісімсот штук. Решта — справді в банку. Мало тобі?

— У банку — п’ятдесят тисяч. Вісімсот — удома, забув?

— Пам’ятаю, — другий бичок полетів за першим. — Дарувати я їх нікому не збираюся. Вдома засідка, хоча, думаю, вони, хто б вони не були, не ідіоти і не думають, що ми повернемося. Але людей там повинні посадити. Для очистки совісті. Навіть якщо вони й обшукували хату, чорта з два їм скарб знайти. Так що увечері я піду і заберу наші бабки.

— Піду я, — рішуче заперечила Віта. — Ти після операції...

— А я різких рухів робити не буду. І потім там справді не повинно сидіти багато народу. Кажу ж, пара-трійця хлопців для святого спокою, і то не найкрутіших, справа ж безнадійна, ми ж не повернемося на засвічену хату. Так що це буде прогулянка, — Антон несподівано нахилився вперед і цмокнув дружину в щоку.

— Не підлизуйся!

— Ти ж не залишиш різним гівнюкам сімейні капітали? Господиня!

Віту ця фраза чомусь розсмішила. Напруга почала спадати, а через кілька хвилин спала остаточно.

Близько другої години дня Малахов перестав чекати якихось позитивних результатів. У всякому разі, швидко повернути контроль над ситуацією не вдалося. Лишається чекати... Чого?

Він сидів у своєму кабінеті за столом, решта розташувалася так, щоб бос міг бачити усіх. Малахов мовчав, лише повертав свою низько посаджену голову і поглядом давав зрозуміти, що той, на кого погляд спрямовано, може говорити. Інтонації, з якими говорили підлеглі, нагадували військові рапорти.

— Через стукача повідомили ментам номер їхнього «БМВ». Тачку тепер шукають кругом, так що з міста вони не вислизнуть. Хіба інший транспорт знайдуть.

— На квартирі засідку залишили. Троє. Трутень старший.

— Помідор, сучара, змотався. Сусіди кажуть, вчора ще бачили, як він під будинком сумки у багажник пакував, квапився, мудило!

— Ноготка ніде нема. Вдома не з’являвся, телиця його перелякана, не знає ні греця. Розкололася тільки, що забіг до неї на початку дев’ятої ранку, вигріб бабки, десь близько трьох із половиною штук, ключі від машини забрав. Боїться.

Ноготок був одним із тих трьох, хто прийняв пост біля будинку Віти і єдиним, хто вцілів у перестрілці. Він цілком логічно вирішив, що Круглий повісить на нього усіх собак за провал, і тому миттєво накивав п’ятами. Ноготок хвилював Малахова менш за все, та справа не в ньому, а у принципі — шмаркач ховається від справедливої кари. Нічого, його знайдуть, у нього клепки менше, ніж у тієї нахабної парочки. З ними ж доведеться пововтузитися.

— Вишняк у реанімації, тільки навряд чи вичухається. Одна куля в легенях, друга — в черепушці. До тями не приходив. Лікарі нічого не обіцяють, але кажуть, що коли сильно постараються...

Малахов нарешті подав голос:

— Хай не стараються. Навіщо мужикові мучитися? Займешся цим, Корінь.

Корінь, хлопець зі слідами кислотних опіків на обличчі, діловито кивнув.