Алістер Маклін: Куди залітають лиш орли

— Якщо ми наражаємо людину на смертельну небезпеку, полковнику, то вона, гадаю, має право знати, заради чого, — ввічливо, майже винувато перебив його адмірал Ролланд. — Решта вже знає, тож і сержант має знати. Все дуже просто, сержанте. Генерал Карнебі — головний координатор у розробці операції «Оверлорд» — відкриття другого фронту. Не буде перебільшенням сказати, що він знає про підготовку до відкриття другого фронту більше, ніж будь-хто інший. Учора вночі він полетів на зустріч із представниками союзницького командування на Близькому Сході, в Росії та Італії для координації деяких завершальних моментів плану вторгнення в Європу. Зустріч було призначено на Кріті. Це єдине місце, яке влаштовувало росіян. Адже у них немає швидкісних літаків, які б могли втекти від «мессершміттів». Британський «москіто» на таке здатен, але цього разу йому не пощастило.

В кімнаті запала важка мовчанка. Геррод потер долонею лоба, потім похитав головою, наче відганяючи якісь думки. Коли він заговорив знову, в його голосі вже не було обурення. Він повільно промовляв кожне слово:

— А якщо генерал заговорить…

— Він заговорить, — сказав Ролланд. Голос у нього був м'який, але невблаганний. — Як зауважував містер Томас, у них там усі починають говорити. Проти суміші мескаліну та сколопаміну немає ради.

— Він викаже їм усі наші плани відкриття другого фронту. — Сержант говорив неначе крізь сон. — Хто, де, коли… Господи, сер, таж нам доведеться геть усе скасувати!

— Саме так. Ми все скасуємо. Цього року другого фронту не буде. Отже, ще один рік війни, ще мільйон втрачених людських життів. Тепер ви розумієте, яке важливе це завдання, сержанте, яке воно страшенно важливе?

— Я розумію, сер. Тепер розумію. — Геррод повернувся до Вайат-Тернера. — Прошу вибачення за свої слова. Я був… надто різкий, сер.

— Ми всі були трохи різкі, сержанте. Ну гаразд, о десятій вечора на аеродромі. Збираємося й перевіряємо спорядження. — Полковник усміхнувся. — Боюся, що мундири не зовсім добре пасуватимуть. На складі сьогодні короткий робочий день.

Сержант Геррод ще дужче зіщулився на сидінні, плескаючи себе змерзлими руками по плечах, похмуро оглянув свою уніформу, на три розміри більшу, ніж потрібно, а тому обвислу, мов шкура на носорогові, й озвався крізь ревіння двигунів:

— Полковник таки мав рацію щодо цієї бісової уніформи!

— І не мав рації щодо решти, — сердито докинув Каррачола. — Я й тепер дотримуюся думки, що слід було послати ескадрилью «ланкастерів».

Сміт, усе ще стоячи біля входу до пілотської кабіни, припалив сигарету й уважно подивився на нього. Він уже збирався відповісти, але згадав, що звичайно бачив цих людей у значно кращому гуморі, й мовчки відвернувся.

Тим часом у пілотській кабіні командир ескадрильї Карпентер, випроставшись у кріслі так, що його потилиця лежала на спинці, усе ще був цілковито поглинутий люлькою, кавою й детективом. Лейтенант Тремейн, що сидів поруч, так і не зміг перейнятися добродушним настроєм свого начальника. Навпаки, його очі напружено перебігали від панелі з приладами то до непроглядної темряви за ілюмінаторами, то на розслаблену постать командира, що, здавалося, ось-ось порине в сон. Раптом Тремейн різко нахилився вперед, якийсь час уважно дивився в ілюмінатор, потім обернувся до Карпентера:

— Під нами — Шафгаузен, сер!

Карпентер широко позіхнув, згорнув книжку, допив каву, сів рівніше, крекнувши, відсунув шибку бічного ілюмінатора і почав з діловим виглядом розглядати купки вогнів унизу, не підставляючи, однак, обличчя крижаному вітрові із снігом. Потім засунув шибку ілюмінатора й глянув на Тремейна.

— Клянуся небесами, — промовив він захоплено, — ви маєте рацію! Як чудово, що в мене є ви, юначе, як це чудово! — Потім увімкнув бортовий мікрофон і проговорив у нього — Майоре Сміте, до мети тридцять хвилин. — І повернувся до Тремейна — Тепер праворуч. На південний схід, аж до старенького Боденського озера. І ради Бога, тримайтеся швейцарського берега.

Сміт скинув навушники й оглянув шістьох чоловіків на сидіннях.

— Ну що ж, залишилось півгодини. Сподіваюся, на землі буде тепліше, ніж тут, — сказав він.

Йому ніхто не відповів. Здавалося, ніхто не поділяв цього сподівання. Мовчки, з зосередженими виразами на обличчях, чоловіки перезирнулися й неквапно позводились на змерзлі ноги. Тоді повільно, незграбно даючи собі раду задубілими руками в тісній кабіні, почали готуватися до стрибка. Вони поправляли один одному рюкзаки під парашутами на спинах, потім довго надягали білі маскувальні штани. Найшвидше впорався сержант Геррод. Він натяг через голову маскувальну куртку, не без зусиль застебнув її, накинув відлогу і здивовано обернувся, коли чиясь рука поплескала його по обтягнутому білою тканиною горбку на животі: