Алістер Маклін: Куди залітають лиш орли

— Рівно три хвилини тому я мав би одержати свою каву.

— Так точно, сер! Буде зроблено, сер!

Сміт знов усміхнувся, підвівсь із незручного сидіння позад пілотських крісел і вийшов з кабіни. В холодному, темному, тісному фюзеляжі, що дуже нагадував металеву труну, враження сибірської бойлерної посилилося ще дужче. Шум двигунів був просто нестерпний, холод стояв собачий, а гофровані стінки, покриті памороззю, не залишали й найменшої надії на затишок — так само, як і шість пригвинчених до підлоги залізних сидінь у полотняних чохлах. Мабуть, перша ж спроба впровадити таке садистське умеблювання у в'язницях його величності викликала б всенародний протест.

На цих сидіннях сиділо, зіщулившись, шестеро чоловіків — шестеро найнещасніших, як подумалося Смітові, чоловіків у світі. Як і сам він, усі вони були в мундирах німецьких альпійських стрільців. Як і він, мали на собі по два парашути. Усі безперервно тремтіли, тупали ногами, помахували руками, і з їхніх вуст вихоплювалася густа пара. Навпроти них, угорі вздовж правого борту тяглася аж до люка туго напнута дротина. Кілька довгих лямок з'єднували її з парашутами, прикріпленими до великих пак з вантажем. Про вміст однієї з них можна було здогадатися по кінцях лиж, що виглядали з брезенту.

Парашутист, що сидів найближче до дверцят кабіни — міцний смаглявий чоловік з південними рисами, — оглянувся до Сміта. Ще ніколи Едвард Каррачола не мав такого нещасного вигляду.

— Ну, як там? — Голос у Каррачоли був не менш нещасний, ніж вираз обличчя. — Мені здається, наш пілот знає не краще за мене про те, де ми летимо.

— Складається враження, ніби він прокладає шлях над Європою, виглядаючи час від часу в ілюмінатор і нюхаючи повітря, — зізнався Сміт. — Але я не квапився б лякатись…

Він урвав фразу, бо в цю мить з дверцят з'явився сержант-кулеметник, несучи кавника з гарячою кавою та кілька емальованих кухлів.

— Я б теж не квапився, сер, — ввічливо усміхнувся сержант. — У нашого командира свої невеличкі примхи. Кави не бажаєте, панове? Коли ми повертаємося на базу, він розповідає всім, що в польоті лише сидить і читає детективи, а кулеметники час від часу визирають із своїх башточок і повідомляють йому, де саме ми летимо.

Сміт обхопив обома долонями гарячого кухля з кавою і спитав:

— А ви знаєте, де ми тепер летимо?

— Ну звичайно, сер! — явно здивовано вигукнув сержант, потім кивнув головою на залізну драбинку, що вела до кулеметної башти й додав — Підніміться туди самі й погляньте праворуч, сер.

Сміт знизав плечима, відставив кухля, видерся драбинкою нагору й глянув крізь прозорий ковпак кулеметної башти праворуч униз. Кілька секунд його очі звикали до темряви, але потім він мало-помалу крізь ніч і сніг роздивився далеко внизу безліч світляних цяток, що поступово укладалися в мережу освітлених ліхтарями міських вулиць. Якусь мить на обличчі в Сміта був написаний цілковитий сумнів у реальності того, що він побачив, але потім воно прибрало звичного спокійного виразу.

— Ну-ну, — пробурмотів він, повертаючись до своєї кави. — Треба, щоб хтось нагадав тим, унизу, що в наш час у всій Європі ліхтарів на вулицях не вмикають.

— Окрім Швейцарії, сер, — терпляче пояснив сержант. — Це був Базель.

— Базель? — вирячився на нього Сміт. — Базель! Господи, та ми ж відхилилися від курсу на сімдесят чи й вісімдесят миль! За планом ми мали пролітати на північ від Страсбурга.

— Так, сер. — Вигляд у кулеметника був незворушний. — Командир завжди каже, що він у тих польотних планах не розуміється. — Він вибачливо всміхнувся. — Правду кажучи, це наш звичний шлях на Форарльберг. Ми летимо на схід уздовж швейцарського кордону, за Шафгаузеном повертаємо на південь…

— Але ж це швейцарська територія!

— Невже? Так от, за доброї погоди нам видно вогні Цюріха. Хлопці подейкують, нібито в нашого командира у Бор-о-Лаку є зарезервована кімната.

— Що?

— Ну, він каже, що коли вже вибирати між концтабором у Німеччині чи інтернуванням у Швейцарії, то він завжди зуміє приземлитися на потрібному боці кордону… Потім ми летимо вздовж швейцарського берега Боденського озера, біля Ліндау повертаємо на схід, піднімаємося на вісім тисяч метрів, щоб подолати гори, а там тільки — скік, і ми біля Вайсшпітце.

— Ясно, — протягнув Сміт. — Але ж швейцарці — чи вони не протестують?

— Частенько, сер. Їхні протести чомусь збігаються з тими ночами, коли ми тут літаємо. Та наш командир заявляє начальству, що то якісь нахабні пілоти з «люфтваффе» намагаються його дискредитувати.