Алістер Маклін: Куди залітають лиш орли

— Справді, куди? А як його підбили, сер?

— Все склалося надзвичайно невдало. Минулої ночі ми робили масований наліт на Нюрнберг, тому не сподівалися жодного німецького винищувача на сто миль від австрійського кордону. Але вони наштовхнулися на випадковий патруль «мессершміттів». А втім, це вже не так важливо. Важливо ось що: визволити його раніше, ніж він заговорить.

— А він таки заговорить, — сумовито промовив Томас. — Усі рано чи пізно починають говорити. І чому вони не послухалися наших порад, сер? Адже ми попереджали їх лише позавчора!

— Усі «чому» тепер втрачають сенс, — стомлено сказав Вайат-Тернер. — Уже втратили. Істотним є те, що цей чоловік заговорить. Отже, його треба визволити. Ви його визволите.

Торренс-Сміт тактовно прокашлявся.

— Для таких завдань існують парашутисти.

— Боїтеся, Сміте?

— Звичайно, сер. «Шлосс Адлер» майже неприступний. Тут потрібно було б не менше батальйона парашутистів.

— А те, що ви не встигнете підготувати десантної операції, — докинув Крістіансен, — звичайно ж, не має значення?

Вигляд у Крістіансена був навіть задоволений — очевидно, майбутня операція йому подобалася.

Вайат-Тернер зміряв його крижаним поглядом своїх блакитних очей, але нічого не відповів.

— Єдина надія — на таємність і спритність, — провадив він. — А ви, панове, я певний, — спритні й здатні діяти таємно. Всі ви — професіонали в цьому ділі, до того ж провели чимало часу за лінією фронту, діючи у ворожому тилу. Майор Сміт, лейтенант Шаффер і сержант Геррод виконували там спеціальні завдання, а решта присутніх… гм… інші акції.

— Але ж це було бозна-коли, сер, — перебив його Каррачола. — Принаймні це стосується Сміта, Томаса, Крістіансена й мене. Ми втратили нюх. Ми не знаємо останніх технічних і тактичних новинок. І лише Богові відомо, наскільки ми тепер не в формі. Після двох років за письмовим столом я ледве пробігаю за автобусом півсотні кроків.

— Але ж ви швидко наберете форму, чи не так? — холодно відказав Вайат-Тернер. — До речі, найголовніше те, що всі ви, крім майора Сміта, — чудові фахівці із західноєвропейських питань. Ви всі добре розмовляєте по-німецькому. А ваша бойова підготовка, я певен, насправді виявиться не гіршою, ніж кілька років тому. Всі ви надзвичайно витривалі, вправні й винахідливі. Якщо хтось і має шанс, то тільки ви. Ясна річ, це справа цілком добровільна.

— Ясна річ, — повторив Каррачола з кам'яним обличчям, потім задумливо глянув на Вайат-Тернера — Але тут, ясна річ, є ще один спосіб… — Він помовчав, потім спокійно повів далі:— Спосіб, що дає стопроцентну гарантію успіху.

— Ні я, ні адмірал Ролланд не вважаємо себе непомильними, — відказав Вайат-Тернер. — Можливо, ми й не зауважили якоїсь альтернативи. Ви хочете запропонувати своє розв'язання проблеми?

— Так. Підняти в повітря ескадрилью «ланкастерів» із десятитонними бомбами. Як ви гадаєте, чи зможе хтось в Орлиному замку після цього заговорити?

— Гадаю, що ні, — вперше за весь час озвався адмірал Ролланд і рушив від стіни до решти співрозмовників. Адмірал завжди розмовляв тихо й ввічливо. Маючи таку величезну владу, яку мав цей чоловік, можна було не підвищувати голосу, щоб тебе почули. Він був невисокий, сивий, із глибокими зморшками на обличчі і надзвичайно владними манерами. — Ні, — повторив він. — Гадаю, що ні. Гадаю також, що вашу безжальність можна пояснити незнанням деяких важливих деталей цієї ситуації. Чоловік, якого захопили німці, — американський генерал-лейтенант Карнебі. Якщо ми знищимо його бомбами, то генерал Ейзенхауер, очевидно, відкриє другий фронт не проти німців, а проти нас. — Він вибачливо усміхнувся, ніби щоб загладити докір у своєму голосі. — В наших взаєминах із союзниками слід дотримуватися певних… гм… правил ввічливості. Ви з цим згодні?

Каррачола не висловив ані згоди, ані незгоди. Йому, певно, вже нічого було додати. Так само як і решті. Полковник Вайат-Тернер прокашлявся.

— Такі-от справи, панове. Отже, о десятій вечора на аеродромі. Більше запитань немає, сподіваюся?

— Ні, сер, запитань таки до біса, хай вибачить мені пан полковник, сер! — У сержанта Геррода збудження вгадувалося не лише в голосі, а й у виразі обличчя. — Чому такий галас? Чи той стариган справді таке велике цабе? Чому ми мусимо ризикувати заради нього власними головами?

— Досить, сержанте! — різко й владно урвав його Вайат-Тернер. — Ви знатимете стільки, скільки вам слід знати…