Олег Черногуз - Веселий ярмарок

— То що за ручка?— грають очі.
А слухать ладні день і ніч.
І ветеран війни охоче
розповідає, в чому річ.

Як наших військ важка лавина
дійшла до вражого кубла,
частина їхня до Берліна
уже не першою ввійшла.

Уже явили тут відвагу,
рейхстаг три дні тому взяли,
й ключі, звичайно, від рейхстагу
уже розібрані були.

Він зиркнув: ручка сяє мідно.
І за струментом не ходив.
Поручкавшись із нею гідно,
штиком солдатським одкрутив.

Одколюючи мовні штучки,
сміялись хлопці-жартуни:
— Дивись, Іван дійшов до ручки!—
гукали весело вони.

Він кидався в атаки рвучко,
в боях вимішуючи гнів.
Дійшовши ж до цієї ручки,
до ручки Гітлера довів...

Тож хто заслужить прочухана,
тим нагадать про це не гріх...
Пишу про Гальченка Івана,
а в нас же — міліони їх!

Для діалогу до п'єси
переклав один поет
з вірша пушкінського «Бесы»
найвідоміший куплет.

Пушкін слово легко ронить,—
скільки чару в нього тут:
«...Домового ли хоронят,
Ведьму ль замуж выдают?»

Перекладач «строчку гонит»,
а слова його повзуть:
«...Дідька лисого хоронять,
відьму заміж оддають...»

Він читав мені, я слухав.
— Ну то як?— він брови звів.
Я потилицю почухав,
обережно відповів:

— Є рядки, слова, є рима,
Пушкіна ж — нема й знаку.—
Зміряв він мене очима:
— Тут усе по словнику!

— В тім-то й річ: коли буквально
підставляєш точно те ж,
дідька лисого нормально
хоч рядок перекладеш!

Скаже Харків, скаже Київ,
скажуть Лопань і Дніпро:
«Як новий прогресу вияв —
пречудова річ метро».

Хоч була, як біг я в Спілку,
придибенція така:
у метро, як у копилку,
опустив я п'ятака.

Стерта ж ця монета клята
не добрала щось ваги:
йду — аж автомат лещата
защепив біля ноги.

Недобачиш — так і влупить!
Люди ж дивляться з боків:
«Автомат — і то не любить
надто стертих п'ятаків!»

Я розсердивсь — от морока:
не пуска мене п'ятак!
Та коли отямивсь трохи,
то про це подумав так:

«От загальній би культурі
корисніш було в сто крат,
щоб у нас в літературі
був подібний автомат.

Щоб стояв, як у дозорі,
не пускав творців таких,
що слова в їх кожнім творі,
наче стерті п'ятаки».

Збагнувши назви: Хотів, Літки,
сказав професору студент:
— Це зрозуміло. Але звідки
походить назва «Ходумент»?
Такий є хутір на Сумщині
десь біля їхнього села.
Тому й цікаво знать хлопчині,
від чого назва ця пішла.

Протер професор окуляри,
шукаючи еквівалент.
Перебира словесні пари:
і постамент, і позумент,
і рудимент, і монумент,
і перманент, і реманент...

Народ же звідки хочте візьме:
в історії якийсь момент
зійшлись грецизми й латинізми —
то, певно, звідси й Ходумент…

Ось експедицію послали
у мовну зону вздовж Сули.
Тож наші інтелектуали
і на Сумщину прибули.

На схилі при шкільнім подвір'ї
стоять професор і студент.
Через долину на узгір'ї
лежить і хутір Ходумент.
Вони й питаються у тітки,
що йде з сусіднього села,
про Ходумент:— Скажіть нам, звідки
цікава назва ця пішла?

Не вчившися латині зроду,
їх тітка та розбила вщент:
— Та звідси ж мент єдиний ходу,
тому й зоветься Ходумент!