Олег Черногуз - Веселий ярмарок

до нас, читачів, щороку. Прилітатиме, аби тепло привітати нас щедрим сміхом, милою усмішкою, а ідейних противників наших почастувати їдкою іронією та вбивчим сарказмом, пекучим сміхом. Бо ж недарма в народі мовиться: добрим людям — на здоров'я, ворогам — на безголов'я.

Традиційно кажучи, може, тут і не все так, як би хотілося видавцям і читачам, надто ж — критикам. Але оскільки цей різнобарвний гумористичний метелик перший, то, гадаємо, другий буде яскравіший своїм дотепним розмаїттям. Головне, пам'ятаймо, переступаючи поріг «Веселого ярмарку»: не забуваймо принести сюди для людей те, що є в нас найкраще. Хай то буде афоризм чи каламбур, карикатура чи байка, сатирична мініатюра чи усмішка, гумореска чи іронічне оповідання, екслібрис чи пародія, фотографія чи дотепний витвір гончарів — усе це має нести у собі думку, а уже потім регіт. Наша мета — не лише сміятися. Наша мета серйозно задуматися: над чим ми сміємося і в ім'я чого.

Одне слово, майстрам з цеху веселого — не до сміху треба працювати серйозно, вдумливо. Отож, гострімо пера і дорожімо іменем своїм. Своїм твором, який би світився на сторінках «Веселого ярмарку» усіма гранями алмазу, чистого, яскравого, а не стилізованою підробкою під нього.

Україна сьогодні сміється як ніколи. Сміється в ім'я добра і щастя в наших оселях, в нашій Радянській Вітчизні, на всій голубій планеті. І чим гучнішим і могутнішим буде той сміх, тим спокійніше буде на нашій землі.

Щасливої дороги тобі, «Веселий ярмарку»!

Олег Чорногуз, голова Республіканської комісії сатири і гумору

Спілки письменників України

Микола Карпенко

Умостившись у кріслі, Мишкін смачно жував «Баблгам» та розмірковував над сенсом свого земного існування. Ось дістав нарешті фірмові джинси «Суперрайфл» з омріяним зарубіжним ярликом: «Після прання линяють». Оце обнова! Правда, трохи задовгі. Зате можна підботфортити — ниньки це модно. Деякі підгортають аж до колін...

А саламандрівські черевики на платформі? Підвищують особистіть майже на шість сантиметрів! Простуєш впевнено, на багатьох уже дивишся згори вниз. А це вже зовсім інший коленкор. Приємне, незабутнє почуття! Ще вчора ти був невисоким, майже непомітним, а сьогодні виріс у всіх на очах. Вгору пішов!

Або взяти, приміром, ось цей палас. Нічого собі килимок — чотири на п'ять з половиною метра. Бузкові відтінки, сплетення загадкових орнаментів, схожих на космічні орбіти. Лежить, бісова штуковина, око радує. Навіть ступити боязко. Краще згорну його в рулон.

Погляд Мишкіна ковзнув по оправах особистої бібліотеки. Крізь солідне скло стелажа (зроблений на замовлення!) вітчизняні та світові класики сприймалися якось по-іншому. Вони стали ближчими, а головне — дорожчими...

А югославська стінка, змайстрована під старовину? Стоїть могутньо, неприступно, як фортечний мур. На дверцятах — масивні бронзові ручки «левина паща». З піні таємниче виглядають африканські маски — творіння народних умільців Беніну, Мозамбіку, Камеруну, Гвінеї-Бісау. «Поспілкуватися б з вами, дерев'яні друзяки, та мови вашої не знаю,— зітхнув Мишкін.— Та грець з вами, несіть свою службу, а я гляну у вікно. Як там?» Глянув униз, заспокоївся. Порядок! «Жигулі» з двома секретними замками, з квакушою-сиреною спокійно й недоторкано спочивали під липою...