Олег Черногуз - Веселий ярмарок

Сусідові заздрить
В усьому Антін,
В тім навіть, що довша
Сусідова тінь.

Солов'ї змагалися
У зеленій хащі —
Один тьохне хороше,
Другий — іще краще.
Пісенька виходила
Надзвичайно вдала.

Ворона горластого
Заздрість заїдала.
Від тієї заздрості
Він відчув охоту
В солов'їну пісню
Власну вставить ноту.
Тож узяв та гаркнув
Так осатаніло,
Що з верби старої
Листя полетіло.

Солов'ї злякалися,
У кущах сховалися —
Вже не те що тьохкати,
Пискнути боялися.
І повірив ворон
У таланти власні:
— Так співати треба,
Сопляки нещасні!

Занедужав наш Омелько,
Кілька літ хворів.
Побував у кабінетах
Всяких лікарів.
Порошки й пілюлі всякі
Без кінця ковтав,
Доки висох, як тараня,
Аж зеленим став.
На дослідження недавно
Він в лікарню ліг.
Терапевт його облапав
З голови до ніг.
Всю історію хвороби
Пильно прочитав:
Скільки з'їв пілюль Омелько,
Скільки поковтав.
Прочитав і довго думав:
Дати щось нове —
Порошки якісь, пілюлі?
Чи нехай живе?..

В багатьох до жартів є охота.
В зоопарку, просто серед дня,
На велику клітку бегемота
Почепив хтось вивіску: «Свиня».

Бегемот ображений закляк:
Як то можна жартувати так?
Стука-грюка мордою об грати,
Хоче кляту вивіску зірвати.

А осел, що швендяв навмання
Біля клітки, загорлав:
— Не грюкай!
В документі сказано: свиня,
То сиди тихенько там і хрюкай.

За старою ходячи,
Квилив дід:
— Ти б зварила півника
На обід!

Та стара скупенькою
Все ж була,
Взявшись в боки, лазаря
Завела:

— Їв би, кажеш, півника?
От так-так!
Ну, а що ж там різати?
Він як шпак!..

Через день, удосвіта
Як на сміх,
Йшов злодюга й півника
Впхав у міх.

Вийшла баба, плачучи,
Й примовля:
— Ой, як шкода! Півень був
Як теля!

А старий не витерпів —
З печі зліз:
— Чи ти ба — за ніч одну
Як підріс!

Було колись це у селі глухому.
Корова з паші повернулася додому
І в хлів свинячий загляда:
— А де кабанчик, Льохо?
Трапилась біда!?
Коли його не стало?
— Його вночі вовки украли,—
Свиня байдуже їй сказала.
Корова:— Жаль!
Пропав нізащо!
Тепер самій погано буде жити...
Кирпата ж рохкає:— О ні!
Ще краще!
Усе, що всиплють у корито,
Дістанеться мені!
Є, бачте, логіка в Свині.

Розсердився на Авторучку
Олівець:
— Доволі! Увірвавсь терпець!
Вона зневагою на мене дише,
Авторитет мій підрива —
Сама усі важливі документи пише,
Хоч рівні з нею маємо права.

Ні, ні! Щоб я та здався?
Образи не прощають олівці!—
І скарги сів строчить в усі кінці.
Та відповіді не діждався:
Дощенту в запалі списався.

Не знаючи турбот і горя,
Сторожував Мурко в коморі.
Хвалив свою роботу без кінця.

Кусок потягне свіжого м'ясця,
Умне й на цілу ніч лягає спати —>
Нащо Мишей тих чатувати?

Якось Мишва, гарцюючи безперестанку,
Мурку хвоста одгризла на світанку.

І соромно, і боляче було.
Та поступово зажило
Й забулося...
Тепер того Кота,
Буває, Котеня спита:
— А де ви, дядю, позбулись хвоста?

Мурко поважно піднімає морду
І каже гордо:
— Цього не таю.
Був за громадське у нерівному бою.
А бач же, не дали медалі.

Лишаю байку без моралі.

Казав раз Шприцу Цвях іржавий
(Його кінець стирчав із лави):
— Обидва ми колючі, брате,
Тож радий я тебе вітати!

Але тобі щастить усюди,
Мене ж не поважають люди.
Ти робиш їм щодня уколів сто —
Й не ображається ніхто.

Я ж іноді людину уколю — відразу
Вона висловлює образу
Й мене
Кляне...

На те поважно Шприц відмовив:
— Така реакція не випадкова.
Якщо користь дають уколи —
Ніхто на тебе не образиться ніколи,
Хоча і боляче було.