Сборник - Мертве царство - Казки про мерців, упирів, привидів

І пішла ця дівчина до старої баби. Просить, щоб померла за неї. А та баба їй каже:

— Прожила дев'яносто п'ять років, то проживу й ще п'ять, якщо мені суджено. Скільки не живи, все одно жити хочеться.

А на другий день на весіллі та дівчина тільки сіла за стіл і померла.

Як мала баба Гапка померти, то було таке. Полягали всі спати, і були вже добрі вечері. Але баба не спала. Чує, щось гупає під вікном. Як вона встала, подивилась у вікно, то побачила свого коня. Такий, як був їхній. Збудила діда, каже:

— Диви-но, кінь онде, чого це він ходить? Біжи прив'яжи, хай не дере коло вікна, бо піде й не найдеш тоді.

Але дід Віхтор в вікно не дивився, а пішов на другі двері (в нас у старій хаті були двері подвійні). Пішов подивитись, чи є його коні. Але бачить, що його коні лежать в стайні. То прийшов насварився на бабу:

— Лягай спати, наші коні стоять, то не наш кінь!

А через тиждень баба Гапка померла. То, значить, Смерть ходила.

В однієї жінки був чоловік, такий собі вайлуватий та неповороткий, та ще і не мав усіх дома. Хоча він був і роботяга, але усе ж жінці нудно, що він небалакучий і непоказний собі, і не такий красень, як інші мужики або як ось її кум, хай здоров бував.

А той кум таки дуже їй сподобався, дістав-таки жменьку куминої ласки. Не раз, не два балакали, було, куми, як би здихатись Максима — так звався кумин чоловік. Жінка хитра на вигадки; от і додумалася Максимиха, що зробити: давай вона щодня говорити мужикові своєму, що він хворий, усе нездужає, хоча той почувався добре.

Чи приїде чоловік з поля або з лісу — жінка зараз до його назустріч:

— Що ти, чоловіче, такий хворий, зовсім змарнів?

А тут, як спеціально, де не візьмись і кум, і той йому тієї ж:

— Що ти такий блідий, куме? Зовсім ледве ноги волочиш!

Чоловік і справді повірив, що він недужий.

Раз якось повернувся Максим з поля, дуже втомився, не віддихається. Жінка зараз до нього:

— Ляж, чоловіче, на лаву: ти зовсім вмираєш. І-і-і, ти, Боже мій!

Чоловік послухався, ліг, згорнув руки, мов перед смертю, а жінка як удариться об поли, як заголосить:

— Що мені робити на світі? Ти вмер, чоловіче? Побіжу до кума, спитаю, чи справді ти вмер?

Прийшов кум, поглянув на Максима та й пита:

— Чи давно він вмер?

А жінка й каже:

— Та він, як приїхав учора з поля, ледве коня розпріг та ввійшов у хату та й вмер. — Та як заголосить: — На кого ти мене, Максиме, покидаєш?

А кум і собі додає:

— Добрий був чоловік Максим, та вмер!

А Максим усе чує та думає, що справді він умер. «Бо якби не вмер, — міркує собі Максим, — то чого б же жінка голосила. Або й кум каже, що я вмер». Лежить собі, не ворухнеться. От жінка й каже кумові:

— Зроби, будь ласка, домовину, а я побіжу до попа, щоб прийшов завтра поховати!

Кум швидше за сокиру, зробив домовину, а жінка накрила його полотном, ніби мерця; а як побачила, що йде піп, давай побиватись за Максимом, підняла голос. Прийшов піп і пита:

— Чи давно він вмер?

— Та ще позавчора, як тільки приїхав з поля.

Відправив піп похорон, закрили Максима кришкою в домовину, а він усе мовчить; так його понесли й на кладовище.

А до кладовища, бач, було дві стежки; одна — в об'їзд кругом — дальша, друга — навпростець, через болото, — ближча.

Понесли Максима в домовині…

Донесли вже його до того місця, де дорога розходиться, і міркують собі люди, куди б його нести: чи в об'їзд, кругом, чи прямо, через болото.

Поставили домовину й радяться між собою, і потім вирішили нести навпростець, підняли домовину й несуть.

От тут уже Максим не втерпів, бо бачив, що люди зовсім не знали цього шляху, та як гукне з домовини:

— Не несіть навпростець, бо я позавчора втопив на болоті шкапу, насилу витяг.

Люди полякалися, кинули домовину на землю й відскочили геть; кришка з домовини зіскочила, Максим випав і лежить мовчки. Опам'ятався першим піп, наблизився до Максима та й питає:

— Чого ти, Максиме, лежиш?

— Та я ж вмер!

— Хто тобі сказав, що ти вмер?

— Та жінка сказала, ще й кум сказав, що я вмер.

— Уставай же, Максиме, тепер ти ожив! — говорить піп.

— Та чи справді я ожив?

— Та ожив же, я тобі кажу.

Підвівсь Максим і пішов додому — не на радість ні кумові, ні жінці.

Був собі на селі один чоловік — такий скупий, що не дай Господь! Жінка його скільки не заробить, а все ходить у драному і боса й гола, ще й голодна. Жалко їй діток, та нічого не може вдіяти, такий поганий у неї був чоловік: скриню від неї замикає і нічого їй не дає, а сам на себе витрачає. Пішла тая жінка до попа — розказала усе. А піп каже: