Сборник: Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Коли це вранці іде багатий брат із наймитами.

— А що, брате, ціла скриня?

— Ціла.

— Ну, спасибі тобі, дай Бог здоров'я. А беріть, хлопці, ставте на віз.

Поставили і повезли. Багач йде ззаду та й питається:

— Мамо, чули, де вони беруть гроші?

Не озивається.

— Мабуть, заснула.

Привезли скриню додому, поставили в хаті, одімкнули, як глянув багач, та аж рота роззявив:

— Умерла?! Дивись, жінко, ще й вареник у роті. Мабуть, удавилась… Подивись, вареник у роті. Голівонько бідна, що його робить? Треба йти до попа — нехай іде ховать. Скажемо, що раптово вмерла.

Прийшов до попа:

— Здорові були, батюшко.

— Здоров, здоров.

– Ідіть ховать — мати вмерла.

— Та невже? Як це так? Я ж її вчора бачив, мов здорова ж була.

— Так вона, батюшко, й сьогодні здорова була, та їла вареники, та за їжею вмерла; іще й вареник у роті оставсь.

— Так, може, вона вдавилась?

— Та, може ж, і вдавилась. Бог же її зна.

— Ну так я прийду і поховаю.

Прийшли і поховали тещу.

Вночі парубок встав, пішов на гробовище, одрив тешу, вийняв з труни, узяв на оберемок, поніс до багатого в двір. Відчинив комору, а в тій коморі в засіках пшениці так що, мабуть, пудів з двісті, така, як золото. Він взяв ту пшеницю, розкрив, розсипав, розкидав по всій коморі; тещу посадив у засік, дав їй лопату в руки, а сам замкнув комору та й пішов. Прийшов додому, ліг спати, буцім нічого не знає. Коли це вранці чує — ґвалт по селу. Питається дядька:

— Що там таке?

— Та там чудасія: багачева теща вночі встала, та прийшла до нього в комору, та й досі сидить у засіці.

— А ходім, дядьку, подивимось.

Приходять до багачевого двора, аж у нього повен двір народу, і протовпиться трудно. Багач аж чуб на собі рве — гука до наймита:

— Біжи, Каленику, до батюшки, хай іде, що хоче, те й робить! Оце послав Господь напасть. Бач, що воно значить, як не своєю смертю вмре.

Побіг Каленик до попа:

— Здрастуйте, батюшко.

— Здрастуй, здрастуй… А що скажеш?

– Ідіть до нас, та як можна швидше.

— Що таке? Що таке?

— Та прийшла баба Параска з того світу. Вчора заховали, а вона вночі прийшла, сіла в коморі, аж у засіці, ще й лопату у руки взяла, порозкидала по коморі всю пшеницю.

— Всю пшеницю? Всю пшеницю?.. По коморі? Баба Параска? Давайте швидше патрахиль. Семене, бери требник… Іди поперед мене та читай: «Да воскреснет Бог» та «Помилуй мя, Боже».

Прийшли… Коли якраз у засіці… Багатий аж до ніг припада попові:

— Батюшечко, чи не можна яке закляття положить, щоб осиковим кілком пробить?

— Треба, треба, всенеповинно треба. А беріть же її хто та виносьте з комори.

Люди стоять, роти пороззявляли, ніхто з місця й не ворухнеться. А парубок стоїть коло дверей.

— А давайте, — каже, — я візьму.

Перехрестивсь на схід тричі, обернувсь, узяв тещу та вже не поніс у хату, а прямо на гробовище; положили в труну її, загребли; батюшка прочитав закляття, забили осиковий кіл на гробі.

— Отепер, — каже, — не встане, бо нечиста сила з неї вийшла.

Прийшли до двору. Багатий питається:

— А що, батюшко, чи не можна мені цю пшеницю на потребу пустить?

— Е, ні-ні, не можна.

— А де ж її діть?

— Де хочеш, туди і дінь, хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.

А бідний брат, що тут же стояв, каже:

— Давай, брате, я візьму цю пшеницю, уже що Бог дасть, те і буде. — Його зарання підучив парубок.

— Візьми, зроби милість. Та візьми й комору, будь ласка, бо як її тепер спалить, то й вся оселя згорить. Візьми все, забери пшеницю й комору.

Як почали ту пшеницю носить — дядько, дядина і парубок, та цілісінький день носили до вечора, такої насипали пшениці, як золото. А далі вже й комору перенесли. Багач каже:

— Ну, слава Богу! Тепер збувся.

А бідний з парубком поставили комору, позсипали в засіки пшеницю.

— А що, дядьку, буде з тебе?

— Слава Богу, буде.

Дождавшись вечора, пішов парубок знову на гробовище. Вирив тещу, взяв на плечі, поніс до багача. Одімкнув комору, а в тій коморі повно одежі: кожухи, кожушанки, кобеняки, свитки, смушки — карбованців на тисячу буде в тій коморі добра. Він узяв одімкнув комору, поскидав з жердок одежу, познімав з ключок, повивертав з скринь, скрізь порозкидав, які взяв та пороздирав. Взяв найкращу кожушанку, синім сукном криту, та ще й сивим смушком обложену, ту, що багатого жінка вінчалась в ній, убрав в неї тещу, посадив її в куточку, замкнув комору, а сам пішов додому.

На другий день якесь свято було. Жінка багачева вбирається до церкви та й каже на наймичку: