Сборник - Правда і Кривда - Побутові, моралізаторські казки та притчі

Прожили зиму, знову весни діждали.

— А що будемо сіяти? — пита дід. — Мені мої харчі вже увірилися.

— Коли так, — міркує бабуся, — насіймо маку.

— Еге, еге! — радіє дід. — Тільки мені хай буде те, що в землі, а твоє — що зверху!

— Про мене, — каже бабуся, — хай мої будуть самі вершечки.

Уродив мак. Голівки такі, як кулаки. Позрізала їх бабуся, повитрушувала, насипала маку повні мішки.

— Тепереньки, діду, рви усе, що твоє, їж на здоров'я.

Їсть болотяник цурпалки з маку, аж давиться.

— Дай, бабо, покуштувати, чи твоє смачніше, чи моє!

А бабуся сміється:

— Як же я тобі дам, коли мачинка маленька, а в тебе ротище здоровенний?

Перезимували знов. Болотяник цурпалки їсть, а бабуся — мак.

На третю весну вона питається:

— Чи будемо сіяти, чи, може, годі?

Тут болотяник як закричить:

— Щоб ти, клята бабо, пропала! Ти вже мене так захарчувала, що я й ногами не можу ходити!

— То ти, може, й жити в мене не хочеш?

— Ні, не хочу!

— А як же ми розпрощаємося? Навчи мене хоч одненької пісні на згадку!

Став він співати:

«Ой, жив собі болотяник-небога, та не мав він прихилитись до кого. То знайшов собі бабусю старую… Оцю вже, каже, я перехитрую!

А бабуся була хитріша: так його нагодувала, що він ледве дише. Бадиляччя й цурпалки давала: отак того болотяника вшанувала!

Зрозуміла, бабусенько, моє слово? Залишайся жива та здорова!»

— А добре, — питає, — я тобі заспівав?

— Добре, — каже.

— Ну, заспівай же й ти мені, хоч поганенької, та й розпрощаймося!

— Е, ні! — бабуся йому. — Я так не заспіваю! Ось перекидайся на коня, неси мене, куди знаєш, тоді й заспіваю!

Перекинувсь болотяник на коня й поніс її в ліс, між терни та глоди. А бабуся вхопилася за гриву й співає: «Трайда-райда! Трайда-райда!»

Уже болотяника колючки пошмугляли, уже на ньому й шерсті мало, а вона все співає.

Став болотяник проситися:

— Може, годі, бабусенько? Може, все?

— Е, ні, — каже, — не все. Ще й половини не проспівала.

— Ой, бабусю, голубонько, пусти хоч з душею! Не треба мені твоїх пісень!

— Еге, — каже, — я ж тебе слухала! Послухай і ти мене!

Аж заплакав болотяник.

— Дам, — каже, — торбу грошей, тільки відпусти живого!

Забіг у болото, копнув ногою під купиною, де в нього гроші були заховані, вхопив торбу й поніс бабусю до хати.

Як злізла на порозі — кинув їй торбу:

— Тепер знатиму, хто хитріший, хто мудріший! Прощавай, стара!

Та й подався до себе на купину.

Було два брати: один убогий, а другий багатий. Допіру той бідний стає у багатого за сніп робити, вимовив собі таке: що за день заробить, той зараз йому і сніп викидає; братові ж копи ставить уряд, а свої збоку. Коли хтось вночі йому колоски обдзьобує.

Аж тут його багатий брат обід справляє. А бідний каже до своєї жінки:

— Піду я до брата, може, мені дасть хоч шматочок хліба та келишок горілки.

Брат, побачивши, що він іде, каже:

— Ледащище, не хоче робити, а йде до мене горілку пити.

А він те почув, що так його багатий брат сказав, взяв і вернувся.

Але жінка багатого виходить. Взяла того бідного до комори, дала йому келишок горілки й їсти, і дала йому буханець хліба та й каже:

— Візьми та поділи хоч тим свої діти.

Він, прийшовши на поле до жінки, поділив між дітьми той хліб і каже:

– Іди ж з дітьми додому, а я буду тут ночувати і пильнувати, хто нас праці збавляє.

Сідає коло свого полукіпка і вартує, хто йому таку шкоду робить.

Аж прилітає вночі птах. Сів на його полукіпкові на верхнім снопі, і з верхнього снопа аж до самого споду обдзьобує колоски. Пробудився той чоловік і схопив того птаха. Взяв зв'язав йому крильця й ніжки і дав дітям бавитись. І каже:

— Бавтеся, діти, доки не замучите!

Починає той птах проситися:

— Пустіть мене живого, більше я не буду.

Але йому не вірять. І каже той чоловік до нього:

— Ти, безчеснику! Не вважаєш на мої злидні і збавляєш мене шматка хліба!

А той птах каже до нього:

— Ти собі на те не вважай, тільки відпусти мене. Бо я, — каже, — є пан Пташинський, але прибудь до мене, то будеш мати що схочеш, я тобі нагороду дам за те, що мене відпустиш.

Той чоловік відпускає його і каже:

— Пам'ятай, щоб ти тут більше не був, бо як впіймаю другий раз, то замучу.

Отож під час якогось свята каже той чоловік до жінки:

— Лишайся ти, жінко, дома, а я піду до того пана Пташинського. Може, він нам якусь нагороду дасть за те, що нас праці збавив.

І приходить він в те село, де той Пташинський сидить. Але дивиться — якийсь дід сидить на воротях. Він каже: