Вовчок Марко - Три долi

Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякої менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…

Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, – пiшла я собi до Марусi. Приходжу – вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.

– Здоровенька була, Марусечко! – кажу їй. – Чого се ти сама дома?

– Та мати у гостину пiшли.

– А ти ж? Чи не болить в тебе голова, – кажу, – як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…

– Я чогось нездужаю трохи, – промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, – такеньки змарнiла вона дуже, а в очах ж який смуток!

– Марусе, голубко! – кажу їй: – як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?

– Да того, може, що нездужаю, – сказала на одвiт. – А як там Катря? – питає.

– Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, – кажу, – й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, – от як вiн її поспитає!..

Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.

– Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!

Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, – коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.

– Ну, бувай же здорова, Марусе! – кажу. – На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, – кажу, – мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.

– Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, – каже, – я того Чайченка покохала!

– Та хiба не знаємо! – веселенько я їй одмовляю: – отсе нам новина велика!

А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:

– Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?

– Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.

– Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

– Та боже ж мiй, боже! – одкаже Катря: – та я його од першого разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…

– Нi, – каже Маруся, – я вважала та думала: се так… Я думала – забудеш…

– Хiба як очi заплющу!

– То поможи тобi боже, Катре! – промовила Маруся.

– Дай тобi боже, Катре! – кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.

– А вiн же чи полюбить? – стала тодi гадати. – Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?

– Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, – говорю, – десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.

– Я його бачила, – розказує. – Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: «Здорова була!» Глянула – бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить....

– Що ж вiн тобi говорив?

– Питав мене, чого зайшла, чом невесела…

– Що ж ти йому сказала? – я все її питаю; Маруся тiльки слухала.

– Так зайшла, – кажу, – гуляю собi, i я, – кажу, – весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було – вiн-то у ярмарку був, – говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…

– Отсе, – кажу, – тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

– Та не знаю ще, – каже, – як мати схочуть!

– Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?

– Та якось вже буде, – одказала.

– Ти, – кажу, – сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?

А Катря тодi:

– Сумує Маруся? Чого сумує?

– Голубко, – говорить менi Маруся, – менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!

– Тiльки той, кого любиш, розважить, – озвалась Катря.

– Покохаймо кого-небудь, Марусе! – жартую.

Маруся нiчого не одказала.

– Щаслива будеш, – говорить Катря.

– Покохаймо ж, Марусе! – я знов до неї.

– Не жартуй, – одкаже тихо.

Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.

Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: «як така з тебе швачка, – каже, – то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах».