Вовчок Марко - Три долi

Катря мене будить – я їй розказую: «а чи ж не дивний сон?»

Як же вона вжахнулася, почувши!

– А що те вiщує? Що вiщує? – притьмом iскажи їй.

– Не полохайся, Катре, – вмовляю, – се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.

– Боже, боже! Що то буде! – бiдкається вона…

Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, – розчiсувала й плела вона свої коси довгi; рум’янець густий спахував на личку, а личко було блiде.

Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виїхали.

– Катре! – говорю їй стиха: – чи побачимо ми там Чайченка?

– Не знаю, – сама одвернулася.

– А в жадiбку його побачити? Не чує.

– Катре? А хочеш, – кажу, – побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.

– Отже, остили, коли хоч, жарти!

Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї нi до чого не згарне й недокладне.

Приїхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей…

Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.

– Чи не диво ж? – питаю.

– Усе дива в бога! – одказала задумавшися.

Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.

Обiдня година; нiщо не правдить мого сну… А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.

Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його – де вже сей заговорить!

– Якого тут людей! – знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:

– Багато гостей!

– Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..

– Недавно.

Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, – так вже!..

– Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi… жалко вам буде їх кидати…

– Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.

В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.

– Добре вам жити буде!

– Де жити, то жити, – почула я од його…

Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? – «Здужаю», каже.

Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо вряди-часи: то любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, – просять на обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до себе, то знов вони нас.

Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.

На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: «Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!»

Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?

З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова – не залюбила i других чути – як говорять. Стала вона до дiброви учащати.

Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою – все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, – я й собi за нею назирцем побiгла.

У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, – забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я – вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… «Годi вже тобi! – промовила, – в мене голова болить!» Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нiчого менi не скаже…