Андрій Чайковський - Сагайдачний

— Я дуже голодний, бо вже давно не їв.

— Максиме, подай йому з печі вареників, а твій товариш хай вибачить, сьогодні нічого не дістане, хіба — молока.

Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хаті. В першій кімнаті, куди ввійшли з сіней, напроти дверей стояв стіл, застелений білою скатертю. На ньому лежали хліб, сіль, і стояла пляшка. За столом і під вікнами — довгі дерев'яні ослони, застелені багатими турецькими килимами. На стіні — образи в золочених рамах. Понад вікнами — на цілу довготу стіни полиця, а на ній — різна посудина: дерев'яна, мідяна, а то й срібна — миски, полумиски, збанки та чарки. На противній стіні від вікон навішано всілякої зброї: рушниці, шаблі, кинджали, келепи, ножі, все багато сріблом коване.

При дверях грубка з зелених кахлів. Це була світлиця для гостей. Петро зміркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодішньому звичаю не було куплене в краму на базарі, це була воєнна здобича, якою тодішні люде величалися, й про кожну річ уміли сказати, де її здобуто.

В другій кімнаті стояла велика піч на хліб з грубкою для тепла і з припічками, на яких можна було спати. Під стіною стояла лежанка, вкрита кожухами. Кімната не вибаглива, яка трапляється усюди по селах.

Максим постелив гостям на печі. Марка непритомного ледве туди висадили.

Надворі змагався страшний вихор. Вітер бив скажено об стіни хати, начеб хотів її вивернути. Петро вкрився кожухом. Він був мокрий до самого тіла. Дякував Богові за спасіння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тільки що пережите. Відтак заснув мертвецьким сном. Захріп і Максим на лаві. Один хазяїн не спав. Він шептав молитву за «путешествуючих».

І хуртовина там, на світі, не хотіла вспокоїтися…

Марко став спросоння балакати:

— Господи, я ж не хотів того… я… не хотів його вбити… раз лише вдарив з пересердя… за мою кривду… за неповинні побої ще й глузував з мене… Ох Боже, прости мені гріха в передсмертній годині! Петре, Петрусю!… Лиши мене тут, хай я загину, та мій гріх спокутую… а ти будеш… ти мусиш жити… ти ні в чому не повинен… ти втікай мерщій, тут смерть!

Марко скрикнув страшно, начеб справді побачив смерть з косою.

— Дідусю, ой, дідусь прийшли, — говорив, мов врадувана мала дитина. — Йду вже, дідусю, йду зараз… Тільки з Петром попрощаюся… Дідусю, — говорив крізь плач, — я нічого не винен, я вікон ректорові не вибивав, бігме Боже! Дідусеньку, чи далека нам дорога на той світ?… До Господа небесного… Не лишай мене самого… я дуже боюся…

— З ним щось недобре, — говорив до себе старший козак. Встав з лежанки й засвітив свічку. Марко сидів на печі. У нього горіли очі, усе лице було, мов у полум'ї. Розкидав руками й безупинно балакав уривані слова.

Козак прийшов до нього й обмацав голову й тіло. Марко його не видів.

Хазяїн закликав Максима, що спав на лаві:

— Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на нього, я розведу огонь. Зілля треба заварити.

В тій хвилі Марко крикнув:

— Вже йду! — й скочив з печі в обійми Максима, що його придержав.

— Покладь його на мою постелю.

Пішов хазяїн, приніс липового цвіту, кинув у кипучий глечик і всипав патоки.

Марко не давався Максимові:

— Гайдуки, голубчики, пустіть мене, не віддавайте на муки, не саджайте в тюрму!

Він страшно плакав.

Хазяїн помагав Максимові та заспокоював:

— Не бійсь, синку, нічого тобі гайдуки не зроблять, ти в безпечнім місці між козаками.

Коли діткнулися болючого місця, Марко засичав з болю.

Поклали його на лежанку горі спиною. Хазяїн став осторожно його роздягати, поки не добрався до болючого місця. Скривавлена сорочка пристала до рани. Треба було відмочувати сорочку теплою водою. Показалася велика рана.

— Здорово вибили, чортові сини, дивись, Максиме, та держи його-таки так, поки я не вернуся.

Хазяїн пішов до комори, приніс якогось сушеного листя, яке розмочив у воді. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям і обв'язав. Тепер обернули Марка і посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару з медом.

— Пий це, парубче, здоровий будеш.

У Марка запеклись уста, аж почервоніли. Він жадно глотав солодкий напиток, бо спрага його мучила.

Від того хворий начеб прочуняв. Дивився на всіх наляканими очима:

— Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?

— Твій Петро спить, і ти проспися, ти безпечний, ніхто не рушить тебе, і гайдуків не бійся, бо ти між добрими людьми, що тебе не зрадять і нікому не видадуть…