Андрій Чайковський - Сагайдачний

Він з бідою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по глибокім снігу, йшов навмання.

На світі стояла ніч, ніч біла, як сорочка мерця.

Волоклися якийсь час, а далі й кінь під Марком став спотикатися, поки не впав, як і його товариш.

Петра аж заморозило. Пропала остання надія. Він узяв Марка під руку й так бродили далі нога за ногою.

— Не можу далі й кроком рушитися, — говорив Марко, сідаючи в снігу. — Лиши мене тут.

— Не лишу, — говорив завзято Петро, — пропадемо так вкупі, в братніх обіймах, як слід щирим побратимам. Сідай мені на плечі…

— Не хочу… Я останусь тут, а ти втікай.

— Мусиш! Чув? Я приказую!

Він скинув з себе кожух, нагнувся й підсадив на себе Марка, та взяв його попід ноги.

— Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.

Тяжко було Петрові нести недужого товариша. Хоч зимний вітер прошибав до кості, він прів і добував останніх сил, щоб наперед крок за кроком поступати.

Аж нараз… Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання собак, що неслось десь здалеку збоку… А може, це лише причулося? Маркові причулися дзвони, а йому — голос собак. Та ні, воно справді так…

— Марку, чи ти чуєш що?

— Я давно вже чую голос собак та нічого не говорю, бо ти кажеш, що мені прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже відпочив і піду сам.

Маркові справді прибуло сили. Держачися за руки, поспішали щомога далі на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразніше помимо виття вихру.

— Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радій, братику, молитву нашу вислухала Свята Покрова.

Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось сіріло, начеб ліс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе… Хай би й татарин, а все ж — людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче стали гавкати та присікатися.

Петро став гукати з цілої сили:

— Гей люде добрі, пустіть подорожніх! Товариш мені занедужав. Рятуйте ради Бога!

— Я тут трохи приляжу, та й відпочину… Мені дуже спати хочеться.

— Не можна тепер спати, — крикнув сердито Петро. — Хочеш заснути навіки, тепер, коли ми людей знайшли? Кріпись, Марку, вже нашій біді кінець. Люде добрі, рятуйте мерщій, душа християнська пропадає…

Собаки гавкали, аж землю гризли.

За тим лісом щось заметушилося, скрипнули десь двері, чийсь голос закричав:

— Пугу! Пугу!

— Христа ради, пустіть, бо загинемо.

— Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу…

— Не роби цього, добрий чоловіче, гріха на душу не бери… Ми подорожні козаки, з шляху збилися, а мій товариш хворий…

— Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба…

Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули двері. Тепер побачив Петро світло.

Перед ними відчинилися ворота, яких Петро досі не помітив.

Він рушив наперед, а Марко впав зімлілий на землю.

— Стій, дурню, — кричав той чоловік, — не йди, бо в рів упадеш, хай спущу міст.

Щось заскрипіло, один чоловік світив смолоскип, другий спускав великий дерев'яний міст півперек рова.

— Тепер ходи!

— Не можу, товариш зімлів, поможіть!

Двоє людей перейшло міст і взяли Марка на руки. Один світив смолоскип і відганяв собак.

— А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?

— Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого товариша…

— То ти його ніс? Ну, ну…

— Годі було побратима в біді лишати…

— А лука-то таки не кинув.

Ввійшли в сіни, а звідси в простору теплу хату…

Були врятовані.

Напроти них вийшов із другої кімнати високий козак з довгими вусами та чубом, закрученим за ухо. Він був босий і в сорочці. Свої широчезні штани попідв'язував здолу мотузками. Видно було, що він тут хазяїн. Марка казав занести до другої кімнати й покласти на печі. З нього зняли кожух, роздягли й ззули чоботи, перемоклі від снігу. Козак розняв йому пальцями рота й влив ковток горілки. Відтак натирав йому груди й виски. Йому помагав у тій роботі другий старший чоловік.

Марко відітхнув важко й створив очі, та знову їх заплющив. Козак обернувся до Петра й каже:

— Твій товариш хворий, його треба довший час лічити…

— Та чей же видужає, — сказав заляканий Петро.

— Як Бог схоче, то видужає.

Марко відкрив знову очі, оглянувся довкруги й спитав:

— Петре, де ми тепер?

— У добрих людей, парубче, — каже козак.

На те Петро:

— Ми подорожні козаки, в степу заблудили…

— Хіба я тебе питаю? Бачу, що хрещені, та й цього мені досить. Знаєш, що в Святім письмі говориться про милосердного самаритянина?… Як ти голодний, то сідай їсти, а як ні, то лягай спати, а завтра, то вже поговоримо.