Андрій Чайковський - Сагайдачний

— Петра хотіли бити…

— То не може бути. Без мого дозволу ніхто не смів нікого доторкнутися, але старшину треба слухати.

Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що міг так різко проти старшини виступити, хоч завжди її слухав. Він налякався свого вчинку.

— Прошу вашої милості, ми обидва були роздратовані тою кривдою, яка Маркові сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лікаря з пахолками.

— А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твій побратим ще більше терпів? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лікар, то ви обидва без опору зробите, що він прикаже. А ви, хлопці, — до школи, не робити мені галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить.

Наче б олію налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопці розійшлися, а лікар міг в присутності ректора оглянути та перев'язати Маркові рани. Потім Марко твердо заснув.

Тепер уже Петро не потребував коло нього сидіти, бо лікар приходив щоднини і доглядав його. За кілька днів — Марко став уже виходити та проходжуватися.

Однієї ночі Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Січ помандрують, не міг заснути пізно вніч. Ніч була ясна й морозна. Місяць світив крізь вікна та від дерев, що стояли перед вікнами, виписував різні фантастичні малюнки по долівці. В бурсі усі спали. Чути було спокійний віддих молодих грудей. За піччю цвіркотів цвіркун. На замковім годиннику вибила одинадцята година.

Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвір і полюбуватися чарівною ніччю. Він одягся, накинув на себе кожушину і вийшов потихеньку до сіней, а звідсіля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Білолиций плив спокійно по небесному просторі, мерехтіли зорі, а по замерзлім снігу блищали мільярди іскор, начеб хто діамантів насипав.

Марко відітхнув повною груддю свіжим морозним повітрям, і на душі в нього стало легше. Забув за злидні, що йому недавно лучились, забув заподіяну кривду. Йому стало весело, і він став проходжатись по огороді. Ходив так довшу хвилю і не помітив, що його хтось слідить. Із бурси вийшла за ним якась людина і стала за углом. У неї в сутіні світилися очі, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.

«Тепер певно засну по тім проході». Зайшов аж під вікна ректора. Там було темно. Він завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустріч диякон Артемій. Вийшов із сутіні на світло місяця. Марко так налякався цієї нежданої появи, що трохи не крикнув.

— Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, і тепер випрешся, що заглядав у вікна пана ректора? Лише далі так. Пошукай добре каменюки. Дістанеш другу порцію, поки ще давнє не загоїться.

Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемія його приводило до пам'яті. Тепер стало йому все минуле перед очі. Заболіла душу стара рана, нагадалася заподіяна кривда. Марко запалав страшним гнівом. Він чув, як кров у нього б'є до голови і заливає мозок. Охота помсти виступила з цілою силою.

— Але ти, кривоприсяжнику, більше на мене свідкувати не будеш, — засичав крізь зуби Марко і з усієї сили зацідив диякона в висок.

Диякон без стогону, наче підтятий гострою косою комиш, присів і повалився на землю. З губи жбурнула кров.

Тепер Марко пізнав умить цілу вагу свого вчинку. Він вбив людину. Його напав великий жах. Пішло поза спину морозом, в очах почорніло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землі лежав вбитий чоловік. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побіг до спальні й припав до Петра:

— Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловіка вбив!

Він обняв Петра і дрижав як у пропасниці.

Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись від слів та обіймів Марка, не міг зразу прочуняти та нагадати, де він тепер є.

— Петре, ради Бога, прочуняйся і рятуй мене, нещасливого!

Петро насилу протирав очі, а далі вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тоді по екзекуції.

— Марку, Бог з тобою, тобі щось погане сниться.

— Тихше, Петре, щоб товариші не чули. Я не з дуру говорю, то дійсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемій і знову підсунув мені думку, що я йшов ректорові вікна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а він й околів.

— Де ж він тепер?

— Лежить в огороді на стежці. Слухай, Петре, мені треба зараз, не гаючись, утікати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи мені одягтись і дай мені гроші, я втікаю у світ за очі, а ти за той час позатирай за мною сліди, як зможеш.