Богдан-Ігор Антонич - «Книга Лева», вибране

Бо переслідує крізь морок, —
ще крок, ще крок, мене поцілить
мій друг найкращий і мій ворог
найзавзятіший, боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!
Б’є ніч у тіней чорні дзвони.
На чорнім тлі, мов кров трагічна,
півоній молодість червона.

Коробка радієва й квіття.
Крізь чорну скриньку йде музика.
і душі квітів світлом світять,
що з нього ясність б’є велика.

Дрібненька флора звуків, човен
мелодій на морях етеру
і світла з квітів вечір повен
змінив кімнату в чар-печеру.

А знизу під концертом квіття,
мов кара за краси провину,
жде кіш подвір’я – царство сміття,
де квіти й звуки згодом згинуть.

Дивись у яму мертвих квітів!
О, чи зумієш, майстре сяєв,
своє мистецтво протерпіти?
Не тільки їх краса карає.

Долоні сну в весінніх сінях
лягли на струн прощальнім шумі.
В твоїх очах блакитна сутінь.
Не дно кларнета – дно задуми!
Мов зустрічі давно забуті,
подертий шовк твоїх левконій.
Мембрана пам’яті найтонша,
не пропустивши світла, дзвонить.
Навіщо, сестро,
навіщо пестиш тіні тіней?
Закрижаніле соло сонця
мов дно музики у в оркестрі,
що грає в сну блакитних сінях.

Пора троянд спізнилась, сестро,
так довго ждали, аж приходить.
На милі сонця, світла верстви
розміряно і землі й води.

Хоча це світло надто кволе,
хоч надто рано й сніг упертий,
ощадне сонце й зелень гола,
все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,
під горлиць воркування перше
ідем, далека, поміж буки,
зоря з зорею й серце з серцем.

Мов птах, співає телефонна трубка,
мов чорний птах в ліщині срібній дроту.