Адріан Кащенко - Оповідання про славне військо запорозьке низове

Тоді козаки од города Козлова забігали,
Турків-яничарів упень рубали,
Котрих живцем у Чорнеє море метали.
А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв,
На три часті розтяв,
У Чорнеє море пометав,
До козаків промовляв:
«Панове молодці! Добре дбайте:
Всіх у Чорнеє море метайте,
Тільки ляха-потурнака не рубайте, —
Міждо військом для порядку за яригу військового наставляйте».
Тоді козаки добре дбали;
Всіх турків у Чорнеє море пометали.
Тільки ляха-потурнака не зрубали, —
Міждо військом для порядку за яригу військового зоставляли.
Тоді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку,
Не сива зозуля закувала,
Як дівка санджаківна коло пристані походжала
Та білі руки ламала, словами промовляла:
«Алкане-башо, трапезонськеє княжа!
Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?
Коли б була од матері
Сорому і наруги прийняла,
З тобою хоч єдину ніч переночувала!»
Скоро ся тоє промовляли,
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку,
У полуденну годиноньку,
Лях-потурнак од єна пробуждає,
По галері поглядає, що ні єдиного турчина на галері немає.
Тоді лях-потурнак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає.
«Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці мого віку до тебе!
Бог тобі допоміг неприятеля побідити.

Та не вмітимеш у землю християнську входити!
Добре ти вчини:
Половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди.
Бо що будемо од города Козлова до города
Цареграда гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-башу з дівкою санджаківною
По зальотах поздоровляти;
То як будеш одвіт давати?…»
Як лях-потурнак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький учинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив,
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-Башу з дівкою санджаківною
По зальотах поздоровляти,
То лях-потурнак чогось догадав:
Сам на чердаю виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав:
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге по-турецьки,
Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте,
Од галери одверніте:
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе.
Казав, як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості й повік забувати».
Тоді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу воздавали.
Тоді козаки собі добре дбали:
Сім штук гармат собі арештовали,
Ясу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
«Хвалим тя, Господи, і благодарим!

Були п'ятдесят чотири роки у неволі,
А тепер чи не дасть нам Бог хоть час по волі!»
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
З військом на заставі стояв
Та на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове молодці! Що сяя галера:
Чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи за великою здобиччю ганяє?
То ви добре дбайте:
По дві штуки гармат набивайте,
Тую галеру з грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте».
Тоді козаки теє зачували,
До його промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся і нас козаків страмишся:
Єсть ся галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє;
Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає…»
То Семен Скалозуб те зачуває,
До козаків промовляє:
«А ви таки віри не доймайте,
Хоч по дві гармати набивайте,
Тую галеру із грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте.
Як турки-яничари, то упень рубайте,
А як бідний невольник, то помочі дайте!»
Тоді козаки, як діти, не гаразд починали:
По дві штуки гармат набивали,
Тую галеру із грізної гармати привітали,
Три дошки у судні вибивали,
Води дніпрової напускали…
Тоді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії, давнії корогви із кишені виймав,

Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове молодці!
Сяя галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє:
Се єсть давній бідний невольник,
Кішка Самійло із неволі утікає.
Були п'ятдесят чотири годи у неволі.
Тепер чи не дасть нам Бог хоч час по волі!»
Тоді козаки у каюки скакали,
Тую галеру за мальовані облавки брали.
Та на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба
Паювали.
Тую галеру та на пристань стягали.
Тоді; злато-синії киндяки — на козаки,
Златоглаві — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки на біляки,
А галеру на пожар спускали.
А срібло-злото на три часті пайовали;
Первую часть брали, на церкви накладали:
На святого Межигірського Спаса,
На Трахтемирівський монастир,
На святую січову Покрову давали,
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи й лягаючи,
Милосердного Бога благали,
А другую часть поміж собою паювали;
А третюю часть брали,
Очеретами сідали,
Пили та гуляли,
Із семипядних пищалей гримали:
Кішку Самійла поздоровляли.
«Здоров, — кажуть, — здоров, Кішко Самійле,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш із нами, козаками, по волі!»