– Який у вас, паніматко, рай! – крикнув Балабуха, заглянувши з тераси наниз в зелено-золоту безодню. – Мені здається, що Адам позавидував би, якби побачив ваш садок.
Балабуха оглянувся. Він думав подивитись на Онисю серед того раю, але Онисі не було. Балабуха зітхнув і тихою ходою пішов за матушкою, заклавши руки за спину.
Пасіка була на краю садка, в маленькій западині, в зеленому вишнику. 3а зеленими вишнями зажовтіла низька огорожа, обплетена куликами. За огорожею було видно верхи уликів, прикритих мисками-яндолами, неначе жовтими широкими капелюхами.
Матушка одчинила маленькі дверці. За дверцями на грядках жовтіли здорові голови повняків-гвоздиків, чорніли чорнобривці, слались по траві гірлянди настурців. Один соняшник розкинув розкішний лист над огорожею й схилив важку жовту голову через тин. Бджоли сновигали роєм над пасікою, неначе краплі бризкали вздовж і впоперек. Запахло медом, вощинами та гвоздиками.
Балабуха ввійшов у пасіку. Одна бджола вдарилась в його лице, неначе хто її кинув з усієї сили. Отець Степан спав у катразі, причинивши двері. Матушка одчинила двері й ввійшла в катрагу. За нею ввійшов Балабуха.
– А вставай, панотче, – бог гостя приніс, – крикнула вона.
Отець Степан обізвався крізь сон, схопився, сів на постелі й дивився сонними очима на Балабуху.
– Що? Га? Де? – питав він переляканим голосом.
– Ось! Ось! – сказала матушка, тикаючи йому пляшку з горілкою в руки.
– Невже! – крикнув як опечений отець Степан і схопився з ліжка, витріщивши очі на Балабуху.
Балабуха стояв і доставав головою під саму покрівлю катраги. Отцеві Степанові спросоння здалось, що перед ним стоїть архієрей.
Батюшка опам’ятався, протер очі, придивився до Балабухи і впізнав його.
– Чи це академіст приїхав до нас? – крикнув він хрипким заспаним голосом і кинувся обнімати та цілувати Балабуху, що було для його трохи незручно. Отець Степан був невеликий на зріст, присадкуватий, товстенький та кудлатий: волосся на голові, на короткій бороді стирчало, неначе розпатлане вітром, а густі брови поодставали на кінчиках і стриміли, неначе закручені вуса. Він підняв руку вгору, ледве достав Балабушині плечі, піднявся навшпиньки й тричі поцілувався з Балабухою.
– Рах vоbіs, serenissime pater! [5] 5 Мир вам, найсвітліший отче! (лат.)
Мир дому цьому й живущим в йому! – сказав Балабуха, обнявши руками отця Степана й піднімаючи його.
– А чом ти, стара, оце мене не збудила! – промовив отець Степан до матушки.
– Хіба ж я не будила? Штовхала тебе та торсала, а ти тільки ногами дригав та махав руками. Мій панотець, Марку Павловичу, має поганий звичай: б’ється спросоння, хоч такий з себе непоказний. Ось телепнув мене спросоння по руці так, що аж рука горить і синяк виступив.
– Сідайте ж, академісте, в моїй господі, – сказав отець Степан, присовуючи до стола ослона, – сідайте, та вип’ємо по чарці: може, я сон прожену.
Отець Степан позіхнув, хрестячи широкого рота.
– Ой затуляй-бо рота, бо ще бджоли влетять: подумають, що улик, – сказала матушка.
– Оце ж таки, улик! Може, подумають, що вічко, – сказав батюшка.
– Еге! Добре вічко. Як вийде рій, то ще, борони боже, ввесь влетить тобі в рот: не треба буде й збирати, – бо ти ротом збереш його, – сказала матушка, сміючись.
Отець Степан налив чарку, поздоровкався й випив до Балабухи, а потім подав чарку Балабусі.
– Ми вже з паніматкою випили по чарці, сказати правду. Не знаю, чи пити, чи не пити, – сказав Балабуха.
– Та пийте! Тільки недобрі люди не п’ють, – сказав батюшка.
Балабуха випив і закусив пирогом. За першою чаркою пішла друга, за другою третя. Швидкий, проворний, говорючий панотець розговорився, випиваючи чарку за чаркою; а Балабуха все поглядав через пасіку в зелений садок, чи не з’явиться там на стежці Онися. Онисі не було видко в садку.
– От ви вчитесь там в академії все по-латинському, все пишете вірші, а чи вчать пак вас там співати на гласи: на «Господи возвах», і на «Бог господь», і «Явися нам»? – спитав отець Степан.
– А чом же? Вчать, – сказав Балабуха згорда.
– А чи вмієте ви співати «Господи возвах», глас третій, а заспівайте? – несподівано спитав батюшка.
– Та годі, годі, старий. От і вигадує ні се ні те. Де вже щоб в академії цього не вчили, – сказала матушка, постерігаючи, що старий хоче екзаменувати зятя.
– Цц! – цмокнув батюшка. – От і не вмієте, хоч і вчились в академії: ануте на «Бог господь», глас восьмий?
Балабуха засміявся, одначе затяг на глас восьмий. Він знав, що старі батюшки люблять екзаменувати паничів, а при тому й почванитись своїм хистом.
Читать дальше