Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга I

«Приходив, але пішов, сказав, що наказів не отримав і прийде сюди вдосвіта». Юнак, до якого звернувся Ґендзі, вартовий Водоспаду, [95] Вартовий Водоспаду – воїн, який стояв біля водоспаду поблизу імператорської палати Сейрьоден; під час вечірньої переклички він називав своє ім’я останнім. вміло брязкаючи тятивою і гучно викрикуючи: «Обережно, вогонь! Обережно!» – попрямував до покоїв сторожа. Ґендзі мимоволі згадався палац: «Там саме тепер минув час переклички вартових, і настала черга вартового Водоспаду». Судячи з усього, було не дуже пізно.

Повернувшись у покій, Ґендзі побачив, що жінка лежала в тій самій позі, як і перед тим, а Укон припала обличчям до підлоги біля неї.

«Що це таке? Ви що, зі страху збожеволіли? Звичайно, у таких диких місцях лисиці та інші істоти можуть налякати людину, але при мені вам нема чого боятися», – сказав Ґендзі, піднімаючи служницю.

«Мені раптом стало погано, і я впала ниць. А моя господиня, мабуть, почувається зовсім зле».

«Це правда, але що з нею?!» – вигукнувши, Ґендзі схилився над жінкою – вона не дихала. Він торсав її, а її тіло, покірно піддаючись його рукам, не подавало ознак життя, і Ґендзі мимоволі примирився: «Видно, якийсь злий дух забрав її юну душу». Вартовий Водоспаду приніс смолоскип. Укон не могла рухатися, тому Ґендзі, присунувши найближчу ширму до жінки, сказав: «Несіть сюди». Почувши такий незвичайний наказ, слуга розгубився, не сміючи наблизитись і навіть поріг переступити. «Ближче, ще ближче, без церемоній», – квапив його Ґендзі, а коли смолоскип освітив постіль, то в головах з’явилася жіноча постать, побачена уві сні, яка, мигнувши невиразною тінню, вмить зникла. «Таке буває лише у старовинних повістях», – згадав Ґендзі, завмираючи від страху, але найбільше його тривожила думка: «Що сталося з жінкою?» Забувши про себе, він ліг поруч, тряс її, щоб привести до тями, але вона щораз холоднішала й невдовзі перестала дихати. Його охопив відчай. Поблизу не було надійної людини, яка могла б порадити йому, що робити. Звичайно, в такому випадку допоміг би монах, але… Хоча Ґендзі виявляв силу духу, але, побачивши, що його кохана покидає цей світ у такому молодому віці, розгубився. І, стискаючи її в обіймах, благав: «Прокиньтеся, прокиньтеся! Не завдавайте мені такого болю!» Але, на жаль, тіло її ставало все холоднішим і почало втрачати привабливість.

Укон, досі охоплена жахом, нарешті прийшла до тями й гучно заридала. Ґендзі мимоволі згадав історію про те, як одного міністра налякав злий дух у Південній палаті, [96] Про такий випадок з міністром Фудзівара Тадахіра (880–949) згадується в історичній повісті «Оокаґамі». й узявши себе в руки всупереч власному розпачливому стану, дорікнув Укон: «Ні, все-таки вона не помре! А ваші нічні ридання просто нестерпні! Замовкніть!» Покликавши сина сторожа, Ґендзі сказав: «Мабуть, злий дух напав на нещасну, якщо вона так страждає. Вели гінцеві негайно привести пана Кореміцу. А якщо зустріне його брата, монаха Адзарі, то нехай і його запросить сюди. Але накажи говорити тихо, щоб не почула їхня мати, монахиня, бо вона ніколи не схвалювала моїх походеньок». Важким тягарем лягала на його душу думка про те, що він довів жінку до смерті у такому моторошному місці.

Здається, минула північ. Подужчав вітер, буйніше зашуміли сосни, хрипливо закричав невідомий птах. «Може, це сова?» – мимоволі подумав Ґендзі. В його голові вирували тисячі думок, а навколо панувало безголосся й моторошне безлюддя. «І навіщо я вибрав таку глуху оселю?» – каявся він розпачливо.

Укон, нічого не тямлячи, трималася його й тремтіла так, наче от-от мала померти. Стривожений тим, що і з нею може щось статися, Ґендзі міцно притискав її до себе. Лише він зберігав розум, але нічого не міг придумати. Вогонь тьмяно мерехтів, і над ширмою, що відділяла головні покої, то тут, то там тремтіли сірі тіні. Було чути, як скрипіла підлога, і здавалось, ніби хтось наближається. «От би швидше прийшов Кореміцу!» – думав Ґендзі. Та оскільки ніхто не знав, де він перебуває, то його шукали до самого ранку, коли, здавалося, минула тисяча ночей. Коли нарешті десь далеко заспівав півень, Ґендзі подумав: «Що у попередньому житті спричинилося до такого нещастя, яке загрожує і моєму життю? Може, це відплата за мою легковажну й негідну поведінку, що стане назавжди приводом для поговорів. Хоч би як я крився, від людей нічого не приховаю: невдовзі чутка про це дійде до Його Величності, у столиці почнуть злословити, і я стану посміховиськом для зіпсованих молодиків. Врешті-решт я зганьблю своє ім’я».