Наказавши, щоб молитви про одужання відновилися, Ґендзі зібрався їхати, але перед від’їздом попросив Кореміцу запалити смолоскип, щоб в його світлі роздивитися передане йому віяло. Воно наскрізь просякло ніжними пахощами, до яких, мабуть, звикла його власниця. Увагу Ґендзі привернув витончений напис:
«Часом не він?» —
В душі з’явився здогад,
І перед очима
«Вечірнє лице» майнуло
У відблисках роси.
Зміст вірша був незрозумілий, але в письмі відчувалося благородство, тож несподівано Ґендзі зацікавився його авторкою.
«Хто живе в тому будинку на заході? Ти не дізнавався?» – запитав він у Кореміцу, а той лише подумав: «Ну от, знову…» – і невдоволено відповів:
«Я тут перебуваю кілька днів, але турботи про хвору забирають увесь мій час, тож про сусідів не встиг розпитати».
«Не осуджуй мене. Але, знаєш, в цьому віялі є щось таємниче, варте уваги. Поклич кого-небудь з місцевих обізнаних людей і розпитай», – попросив Ґендзі, й Кореміцу, зайшовши у сусідній двір, розпитав сторожа, а потім, повернувшись назад, доповів:
«Сторож сказав, що цей будинок належить одному почесному помічнику намісника якоїсь провінції. Сам господар, мовляв, поїхав туди, а в будинку залишилася його дружина, молода й вельми витончена особа, чиї сестри служать в палаці й частенько до неї навідуються. Навряд чи простий слуга знає щось більше».
«Якщо так, то, мабуть, писала одна із сестер, – подумав Ґендзі. – Писала впевнено, з багатим досвідом у такій справі». Хоча він розумів, що швидше за все його чекає розчарування, але не міг відкинути почуття, які спонукали жінку написати вірша. Як завжди, Ґендзі легко піддавався таким спокусам. Тож, навмисне змінивши почерк, на аркуші паперу написав:
«Як ближче підійдеш,
Побачиш сама,
Яке «вечірнє лице»
Перед тобою
В напівтемряві майнуло».
Листа цього він послав з тим своїм супутником, який тоді взяв віяло у дівчини-служниці.
Хоча жінка раніше не знала Ґендзі, але, мигцем побачивши його профіль, здогадалася, що то був саме він, а тому написала йому вірша на віялі, який схвилював його. Однак минав час, а відповідь від нього не надходила, й жінка почувалася трохи ніяково. Коли ж нарешті з’явився його посланець, то всі навколо неї втішились і так довго радилися щодо відповіді, що той з досади не витерпів і пішов з порожніми руками.
А тим часом Ґендзі вирушив у дорогу при тьмяному світлі смолоскипів у руках його передового ескорту, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Верхні половинки ґратчастих вікон у сусідньому будинку були вже спущені й крізь їхні щілини пробивалося світло, слабкіше за сяйво «вечірніх світлячків», [81] Слова з танки: «Як вогники / Вечірніх світлячків, / Я також пломенію від кохання… / Вона ж цього / Не хоче помічать» («Збірка старих і нових японських пісень», 562).
що своєю таємничістю зворушувало душу. А от будинок з кількома деревами, численними кущами й квітами в саду, до якого Ґендзі прибув, відрізнявся від звичайного своєю невимушеною вишуканістю. Поведінка господині [82] Тобто пані Рокудзьо.
цього будинку, на відміну від інших жінок, була настільки стримано-благородною, що він швидко забув про хатину за кипарисовим парканом.
Наступного досвітку Ґендзі прокинувся трохи пізно й вирушив у дорогу, коли сонце вже зійшло. Вранішнє світло, безперечно, тільки підкреслювало його незвичайну красу, якою небезпідставно захоплювалися люди. І сьогодні Ґендзі знову проїхав мимо тих воріт. Зрештою, він проїжджав тут і раніше, але тільки незначна вчорашня пригода привернула до них його увагу, й він запитав себе: «Цікаво, хто все-таки там живе?»
Через кілька днів прийшов до нього Кореміцу.
«Мати все ще була в поганому стані, тож я постійно доглядав її, – сказав він спочатку, а потім, підступивши до Ґендзі ближче, розповів: – Після нашої розмови я покликав одного чоловіка, знайомого з мешканцями сусіднього будинку, й попросив його про все розпитати, але той нічого особливого не повідомив. Хіба те, що якась пані таємно живе там з п’ятого місяця, але хто вона, мовляв, навіть домашні не знають. Я кілька разів заглядав крізь щілини огорожі між нашими садибами, і там, у будинку, помітив тіні молодих жінок, вбраних у щось, схоже на фартухи, а це означало, що вони комусь прислуговували. А вчора, коли вечірнє сонце освітило будинок до останнього куточка, я виразно побачив нарешті й прекрасну пані, яка, видно, писала листа. Біля неї сиділи служниці й крадькома витирали сльози».
Читать дальше