Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга I

«Я осліпла від сліз, але такі милостиві слова Його Величності для мене – як світло в темряві», – сказала мати й узялася читати листа.

«Я сподівався, що з часом мій смуток розвіється, та минали дні й місяці, а горе ставало ще нестерпнішим. Все частіше думаю про малого сина і жалкую, що не можу виховувати його удвох з Вами. Тож прошу Вас, приїжджайте разом з ним до мене заради пам’яті про Вашу дочку», – щиро написав Імператор і додав такий вірш:

Однак дочитати його мати не змогла.

«Тепер, коли я збагнула, що довге життя – це тяжке випробування, і соромлюся того, що «сосни в Такасаґо подумають про мене», [17] Цитата з вірша невідомого автора: «Нехай ніхто не знає, / Що все ще я живу. / Бо соромно, / Що сосни в Такасаґо / Подумають про мене» (збірка «Кокінрокудзьо», 03057). Сосни в Такасаґо – символ довголіття. не наважусь з’являтися в палаці за кам’яними мурами, хоч би скільки разів ласкаво запрошував Його Величність. Про що думає юний принц, не знаю, але, здається, палає бажанням опинитися в палаці. І це природно, але мені від цього тільки сумно. Так і передайте нишком Його Величності мої заповітні думки. Звичайно, жити в домі такої нещасної людини, як я, хлопцеві не годиться», – сказала вона.

Юний принц уже спав.

«Я хотіла його побачити, щоб докладно розповісти про нього Його Величності, та, мабуть, чекають мого повернення до палацу, бо вже таки пізно», – поспішила сказати гостя.

«О, я так хотіла б поговорити з вами довше, щоб хоч трохи розвіяти нестерпну темряву в моєму серці! – відповіла мати покійної. – Завітайте до мене коли-небудь і з власної волі. Останніми роками ви приходили з приємними, святковими новинами, а от цього разу своїми сумними відвідинами нагадали, якою гіркою буває людська доля.

Від самого народження дочки ми покладали на неї великі надії, а мій покійний чоловік, старший радник, до останнього подиху наполягав, щоб я неодмінно домоглася здійснення його заповітного прагнення і влаштувала її на службу до Його Величності. «Не опускай рук, – повторював він, – і не занепадай духом через те, що мене вже не буде на цьому світі». І я виконала його заповіт, хоча відчувала, що без надійної опори цього не варто було робити, але Його Величність ставився до неї з надзвичайною прихильністю, якої вона соромилась як незаслуженої, а наростання людських заздрощів й душевного неспокою врешті-решт довели її до трагічного кінця, тож я гадаю, що особлива приязнь Його Величності обернулася для дочки жорстокістю. Я так нарікаю, бо моя душа поринула в темряву…» – мати покійної запнулась і зайшлася сльозами. А тим часом стемніло.

«Його Величність думає так само. «За покликом серця я закохався в неї так палко, каже, – що здивував людей, але відчував, що нам не доведеться довго жити разом. Я не збирався завдавати комусь найменших прикрощів, але своєю любов’ю врешті-решт накликав на себе стільки незаслуженої злості, що залишився в жалюгідному стані сам-на-сам зі своїм незагойним смутком. Якби-то я знав, яким було моє попереднє життя!» – повторює Його Величність крізь сльози».

Гостя все розповідала й розповідала, аж поки, зі сльозами на очах, не згадала: «Вже пізня ніч, тож мені треба ще до світанку принести Його Величності вашу відповідь», – й приготувалася від’їжджати.

Місяць западав за край західних гір на тлі чарівного безхмарного неба, в повітрі повіяло прохолодою, а цвіркуни у траві своїми тужливими мелодіями наче не відпускали гостю додому з цієї запущеної оселі.

сказала гостя, не маючи сили сісти у карету.

Здається, я вже скаржусь…» – передала через служницю мати покійної наложниці.

Замість коштовних дарунків, недоречних за такої сумної нагоди, мати передала гості на згадку про дочку її святкову одежу й прикраси для зачіски, приготовані на такий випадок.