Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга II

На прощання Тайфу-но ґен захотів скласти вірш. І після довгих роздумів ось що він придумав:

Видно, цей вірш мені удався…» – додав він, усміхаючись, задоволений своїм першим кроком на поетичній ниві.

Спантеличена цим годувальниця не знала, що відповісти, й попросила дочок щось швидко придумати, але ті сказали: «А ми й поготів нічого не зможемо відповісти!» Оскільки годувальниця не могла більше затримувати гостя, то тремтячим голосом промовила перше, що спало їй на думку:

«Стривайте! Що ви хочете сказати?» – запитав Тайфу-но ґен, умить підступивши до неї. Годувальниця, зовсім розгубившись, зблідла. А дочки, перемагаючи страх, пирснули. «Мати хоче сказати, що її внучка має вади, тому переживає, що ви в ній розчаруєтеся. Вона дуже шкодує, що через свій старечий розум дарма турбувала богів…» – пояснили вони. «О, справді… – кивнув Тайфу-но ґен. – Чудово сказано! От нас чомусь називають провінціалами. Але ж я сильно відрізняюся від тутешніх селюків. А чим особливим можуть похвалитися люди зі столиці? Я також багато чого розумію. Тож не треба ставитися до мене зверхньо», – сказав він і хотів було скласти ще один вірш, але не зміг і поспішив відкланятися.

Годувальниця, страшно засмучена тим, що її середульший син піддався вмовлянням Тайфу-но ґена, закликала найстаршого сина Буґо-но суке до рішучих дій. «Як мені переправити її до столиці? Я навіть не маю з ким порадитися. З братами я розійшовся, бо не став на бік Тайфу-но ґена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася біда», – сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро співчуваючи панночці, яка мовчки страждала від жахливої думки про можливість одруження з Тайфу-но ґеном, Буґо-но суке підготувався і разом з молодшою дочкою годувальниці, – з дівочим іменем Атекі, а тепер Хьобу-но кімі, – яка заради втечі залишила свого чоловіка, забрав дівчину до столиці, вирушивши з дому крадькома вночі й згодом пересівши на човен. Таким чином, саме тоді, коли, повернувшись у свою провінцію Хіґо й вибравши сприятливий для одруження день наприкінці четвертого місяця, Тайфу-но ґен готувався забрати панну, вона саме втекла до столиці.

Старша дочка годувальниці, що вже мала велику сім’ю, не могла поїхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвідомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшій сестрі було легше розлучитися з батьківським домом, в якому вона прожила стільки років. І тільки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зі старшою сестрою змусили її згадати про минуле й зітхнути:

відповіла панна і, відчуваючи повну безпорадність, лягла долілиць на дно човна.

Здогадуючись, що незвиклий до поразок Тайфу-но ґен обов’язково дізнається про їхню втечу й відразу кинеться навздогін, втікачі заздалегідь забезпечили себе швидкохідним човном, який завдяки попутному вітру мчав по хвилях так, що аж серце завмирало. Гуркотливу затоку Хібікі човен проплив без пригод. «Це часом не пірати? – раптом сказав хтось із веслярів. – Ззаду наче летить якесь маленьке човенце…». «Нехай це будуть навіжені пірати, тільки б не той жахливий чоловік», – думала годувальниця.

Та от хтось із веслярів вигукнув: «Попереду Кавадзірі!..» – і всі полегшено зітхнули, зрозумівши, що столиця вже поряд. Веслярі затягли грубими, але водночас проник- ливими голосами: «О, поки пливли ми від Карадомарі до Кавадзірі…» Приєднався до їхнього журливого настрою і схвильований Буґо-но суке, промовляючи сам до себе: «Я справді-таки ніби забув милих серцю дітей і дружину…» «Що ж вони тепер роблять? – думав він. – Я забрав із собою всіх надійних слуг, що можуть бути у пригоді. І якщо сердитий на мене Тайфу-но ґен переслідуватиме моїх близьких, то що з ними станеться? Навіщо я так бездумно, не по-дорослому, поїхав, навіть не подбавши про них?» А коли, трохи заспокоївшись, він почав згадувати про пережите під час утечі, то не витримав і заплакав. «В країні гуннів я дарма покинув дружину і дітей…» [41] Цитата з поеми Бо Цзюйі про полонених воїнів з царства Хань, яким згодом довелось повертатися додому, покинувши нових дружин і дітей у країні гуннів. – вимовив він, і Хьобу-но кімі, наймолодша дочка годувальниці, тяжко зітхнула: «Справді, і я теж погано вчинила! Стільки років прожила я з чоловіком, та, раптом зрадивши його, поїхала з дому. Що ж він тепер про мене думатиме?» Хоча вони наче й поверталися додому, але не мали там, у столиці, своєї оселі, не мали надійних друзів, до яких могли б вдатися. Тільки заради юної панни залишили світ, який за довгі роки став їм рідним, і, віддавшись на волю примхливого вітру і хвиль, не знали, як собі зарадити. «Де прилаштувати панночку?» – думали вони розпачливо, але їм уже нічого іншого не залишалося, як тільки поспішати до столиці.