Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі

Хто з людей його здоліє наздогнати у погоні?

Чи береженого богом наженуть мечі та коні?

Лиш тяжку журбу за нею ніс, як рану, він у лоні.

Закінчивши лови, пана почали шукати люди,

Та ніде не відшукали одчайдушного заблуди.

Засмутилося вояцтво, туга сповнила їм груди,-

Обходили, обшукали кінно й пішо всі усюди.

«Як не ти - кого ще, леве, настановить бог над нами?»

Скрізь питали, скрізь шукали, пошалівши від нестями,-

Не дізнались, де він їхав та якими сторонами,

І все військо, зажурившись, заливалося сльозами.

Шермадін, вельмож зібравши, Автанділове послання

Прочитав, як то веліла воля владаря остання.

Це почувши, всі стогнали від великого страждання,

Побивалися невтішно, помарніли від ридання.

Всі сказали: «Світ без нього видається за оману.

Тільки ти прийняти годен честь намісницького сану.

Визнаєм, слухняні й вірні, владу ми, тобі надану!»

І йому, слузі й васалу, всі вклонились, наче пану.

Мудрий Езрос в «Діоносі» свідчить так про людські долі:

«Годні жалощів троянди, вкриті інеєм, схололі».

Годен жалощів і витязь, поставніший від тополі,

Що вітчизну залишає, самотою їде в полі.

Автанділ промчав те поле за чотири перегони,

В край чужий в'їздить, минає він Аравії кордони;

З Тінатін розставшись, в тузі серце витязя холоне:

«Був би з нею - не ридав би, на життя б не слав прокльони».

Вкрив засніжену троянду завірюхи дикий шал.

Часом він аж смерті прагнув і, виймаючи кинджал,

Говорив: «Цей світ встромляє в серце сотні лютих жал.

Занедбав я у печалі арфу, ліру і кімвал».

І його троянда в'яла, вже ясних не знавши днів.

Серцю мовив: «Будь терпляче!» - так себе і бадьорив;

Безліч міст чужих проїхав, бачив безліч всяких див,

З ким стрівався по дорозі - з тими дружньо говорив.

Він ридав,- і геть у море сльози ллялись звідсіля;

Був кулак - за узголов'я, ложем - камінь та земля.

Мовив: «Люба, я до тебе серцем лину іздаля,

Бо мене і смерть за тебе не страшить, а звеселя».

Він по всій землі проїхав, край одвідав не один,

Звідав всі шляхи під небом до чудних чужих країн,

Та про зниклого тужливця не почув ніде новин.

Без трьох місяців три роки вже пробув у мандрах він.

Він побачив край суворий, край страшного здичавіння.

Місяць їхав там, не стрівши ані жодного створіння.

І Рамін та Віса навіть не страждали так з тужіння,-

Все ж до любої своєї цілоденно слав моління.

Він добрався до верхівлі височезних диких гір,-

Перед ним розкрились доли, на сім день ходьби завшир.

Під горою бігла річка, між бескед крутивши вир,

І з обох боків до неї підступив похмурий бір.

Сівши там, лічив він, скільки день до строку вже пройшло,-

Зо два місяці лишилось. Тож смутив своє чоло.

«Раптом все змарніє діло!» - страшно й здумати було.

Хто родитись вдруге може? Хто добром оберне зло?

Зупинивсь і думу думав він, страждаючи з одчаю:

«Повертати? Та невже я стільки років марно згаю?

Чим красуню сонцелику я порадувати маю,

Якщо зниклого тужливця так ніде й не розшукаю?

Не вернуся,- скільки мушу змарнувати днів і літ,

Щоб побачити бодай би дивного тужливця слід?

Строк кінчиться,- і сльозами Шермадін заллє свій вид,

До царя піде і скаже, що покинув я цей світ.

Як просив я, він розкаже, що кінець прийшов мені,-

Гірко це їм буде чути, прийдуть їм тужливі дні.

Як тоді живим вернути з мандрувань по чужині?»

Плачучи, він так міркує, думи зважує сумні.

«Справедливості твоєї чом я, боже, не зазнаю?

Чом в нічев'я обертаєш блуканину цю безкраю?

Радість вигнавши із серця, дав гніздитись там одчаю.

Не посохнути ніколи сліз невпинному ручаю!»

Він сказав: «Найкраща рада - це терпіння ненастанне.

Геть загибель передчасну! - тож і серце хай не в'яне.

Я без бога не здолаю діло виконать жадане.

Те, що має бути,- буде; що судилося - те стане».

Він сказав: «Померти ліпше, як життя в ганьбі тягти!

Повернувшись з мандрів, стрінеш Тінатін прекрасну ти,-

Що відкажеш, як спитає, чом його не зміг знайти?»

В думах цих пішов над лісом крізь дрягву й очерети.

«Я зустрів усе живуще, всі країни перейшов,

Та ніде не бачив левня навіть сліду підошов;

Правду кажуть, що не витязь - див тоді нас поборов!

Годі плакати даремно, марно лити сльози й кров!»

Автанділ до гір лісистих перебрався крізь потік,

їхав чвалом і вслухався у тужливий шум осик.