Аврелій Марк - Весь Марк Аврелій

12. Як швидко все зникає: самі тіла в світі, пам'ять про них у вічності! Яким є все, що сприймається почуттями, особливо те, що вабить нас насолодою, або відлякує стражданням, або прославляється марнославством? Яке все це мізерне, зневажене, нице, нетривале і мертве! Ось на що слід звернути здатність мислити. Що являють собою ті, чиї переконання і голоси народжують славу? Що таке смерть? Якщо взяти її саму по собі і відволіктися від усього, що вигадано з цього приводу, то негайно ж переконаєшся, що вона не що інше, як дія природи. Боятися ж дії природи легковажно; смерть ж не тільки дія природи, а й дія, корисна їй.

Як і якою частиною свого єства стикається людина з богом і що робиться з цією частиною після її відділення?

13. Немає нічого більш жалюгідного, ніж людина, яка вимірює усе вздовж та поперек, яка намагається, як говорить поет, «міряти простори землі, спускаючись під землю», розгадувати таємницю душ оточуючих її людей, але яка не усвідомлює, що для неї цілком достатньо спілкування лише зі своїм внутрішнім генієм та чесного служіння йому. Останнє ж полягає у тому, щоб оберегти душу від пристрастей, нерозсудливості та невдоволення справами богів та людей. Справи богів поважні своєю досконалістю, справи людей є приємними нам в силу спорідненості з ними. Але інколи останні збуджують певну жалість: коли в них виявляється незнання добра та зла – це потворність не менша, ніж нездібність розрізняти біле та чорне.

14 Навіть, якщо б ти розраховував прожити три тисячі років й ще тридцять тисяч, все ж таки ти мусиш пам’ятати, що ніхто не позбавляється іншого життя, крім того, яке він проживає, й ніхто не проживає іншого життя, крім того, якого позбавляється. Тому найтриваліше життя нічим не відрізняється від найкоротшого. Авжеж теперішнє для всіх однакове, тому рівні й втрати – й зводяться вони всього-на-всього до миті. Ніхто не може позбавитися ані минулого, ані майбутнього. Бо хто може відібрати в мене те, чого я не маю?

Отже, слід пам’ятати про дві істини. По-перше: все одвіку є рівним само собі, перебуваючи у вирі, й тому цілком байдуже: спостерігати за одним й тим самим сто років, чи двісті, чи нескінчений час. По-друге: і найбільш довговічний, і той, хто помер, лише розпочавши життя, втрачають, фактично, одне й те ж саме. Теперішнє – ось усе, чого можна позбутися, бо тільки його й маєш, а ніхто не позбавляється того, чого не має.

15. Усе залежить від переконання. Це ясно з висловів циніка Моніма. Але й користь від його слів буде ясною для того, хто зможе спіймати ядро істини, яке в них полягає.

16. Найбільшою ганьбою вкриває себе душа людська, яка обурюється проти світу, стаючи (оскільки це залежить від неї) мовби болючим наростом на ньому. Бо нарікання з приводу будь-чого, що відбувається, є обуренням проти природи Цілого, яке містить у своїй частці усі інші істоти. Далі, коли вона цурається будь-якої людини або спрямовується проти неї з наміром заподіяти їй шкоду, як це відбувається з розгніваними. По-третє, вона вкриває себе ганьбою, коли не в змозі встояти проти насолоди або страждання. По-четверте, коли вона лицемірить та фальшиво й нещиро робить що-небудь або говорить. По-п’яте, коли вона не погоджує своєї дії та прагнення з метою, але робить що-небудь даремно та марно, бо навіть у дрібницях слід рахуватися з метою. Метою ж розумних істот є покора розуму та закону найдавнішого Міста та устрою.

17. Час людського життя – мить; його суть – вічна течія; відчуття – непевність; будова всього тіла – тлінна; душа – нестійка; доля – загадкова; слава – недостовірна. Одним словом, усе, що відноситься до тіла, є подібним потоку, те, що відноситься до душі, – сновидінню та диму. Життя – боротьба та мандрівка чужиною; посмертна слава – забуття. Але що же може вивести до шляху? Ніщо, крім філософії. Філософствувати ж – означає оберігати внутрішнього генія від наруги та вади, досягати того, щоб він стояв вище за насолоду та страждання, щоб не було в його діях ані нерозсудливості, ані омани, ані лицемірства, щоб не стосувалося його – робить чи не робить щось його ближній, щоб на все, що відбувається, та надане йому долею, він дивився, як на те, що випливає звідти, звідки вийшов й він сам, а найголовніше – щоб він покірно чекав на смерть, як на просте розкладення тих елементів, з яких складається кожна жива істота. Але, якщо для цих елементів немає нічого страшного в їх постійному переході одне в одне, то де підстави боятися будь-кому їх загальної зміни та розкладення? Адже останнє є згідним з природою, а те, що є згідним з природою, не може бути поганим.