Ренсом Ріґґз - Бібліотека душ

Після цього Еммин терпець урвався.

— Тут, я бачу, комусь кортить попрощатися зі своїм носом! — закричала вона й змахнула до причмелених рукою, на якій сичали язики полум’я.

Ще під час промови Едисона я бачив, як про щось по- змовницькому перешіптувалася групка причмелених. А тепер вони рушили на нас, виставивши вперед тупу зброю. Відчикрижену гілку. Шматок труби. Ця сцена нічого доброго не віщувала.

— Ви нам набридли, — ліниво тягнучи слова, промовив чоловік із синцями на обличчі. — Ми вкинемо вас у річку.

— Хотіла б я на це подивитися, — зашипіла Емма.

— А я б не хотів, — сказав я. — Нам краще піти.

Їх було шестеро проти нас трьох, а наша фізична форма залишала бажати кращого: Едисон кульгав, у Емми по обличчю текла кров, а я через ушкоджене плече не міг підняти праву руку. Але чоловіки вже розійшлися півколом і наближалися до нас. З наміром загнати нас у прірву.

Емма озирнулася на міст, потім глянула на мене.

— Ну давай. Я знаю, що ти зможеш нас перевести. Спробуй ще раз.

— Ем, я не зможу. Не зможу. І я не прибіднююся.

Так і було. Я не мав у собі сили контролювати того порожняка, принаймні поки що, і знав про це.

— Якщо хлопець каже, що не здатен, я схильний йому вірити, — промовив Едисон. — Ми повинні знайти якийсь інший вихід.

— Наприклад? — сердито пирхнула Емма. Подивилася на Едисона. — Ти зможеш бігти? — Перевела погляд на мене. — А ти битися зможеш?

Відповідь на обидва запитання була однаковою. Ні. Я розумів, що вона має на увазі. Наші варіанти стрімко вивітрювалися.

— У такі миті, як ця, — велично проказав Едисон, — мій рід не б’ється. Ми вражаємо красномовством! — І ставши обличчям до чоловіків, він звернувся до них гримким голосом: — Браття дивні! Закликаю до вашого розуму! Дозвольте мені сказати декілька слів!

Вони не звернули на нього ні найменшої уваги. Відрізаючи нам усі шляхи до відступу, змушували нас задкувати до прірви. Емма зробила найбільшу вогненну кулю, на яку була здатна, а Едисон скиглив щось про те, як лісові тварини живуть у злагоді, то чому ми не можемо? «Подумайте про звичайного їжака та його сусіда, опосума… хіба вони марнують сили на те, щоб заганяти один одного в прірви, коли їм загрожує спільний ворог — зима? Ні!»

— Він геть схибнувся, — відзначила Емма. — Закрий пельку і вкуси когось із них!

Я роззирнувся в пошуках чогось придатного для бою. Єдиними твердими предметами в межах досяжності виявилися голови. Тож я підняв одну з них за жалюгідний останній жмутик волосся.

— Тут десь є інша переправа? — заволав я їй в обличчя. — Швидко кажи, бо в річку кину!

— Іди до дідька! — злостиво процідила голова й спробувала вхопити мене зубами.

Я пожбурив нею в чоловіків, незграбно, лівою рукою. Але вона впала, не долетівши до мішені. Я понишпорив у пошуках іншої голови, підняв її й повторив запитання.

— Звісно, є, — глузливо скривилася голова. — У автов’язі! Хоча на вашому місці я б краще ризикнув пройти повз порожняка під мостом…

— Що таке автов’яз? Кажи, бо зараз і ти полетиш!

— Це те, що вас зараз зіб’є, — відповіла голова, і раптом удалині пролунали постріли — бам, бам, бам, — повільно й вивірено, немов попередження. Враз чоловіки, що на нас наступали, зупинилися й розвернулися, щоб подивитися на дорогу.

У наш бік з гуркотом котилося щось велике й квадратне, напіввидиме крізь хмару попільної куряви. Загарчав великий двигун, переходячи на нижчу передачу, і з чорноти вигулькнула вантажівка. То була сучасна машина військового призначення, армована, з усіма прибамбасами й шинами в половину людського зросту. За кабіною розташовувався куб без вікон, і біля його бортів обабіч стояли двоє витворів-автоматників у бронежилетах.

І щойно вона з’явилася, причмелених охопила шалена радість. Вони сміялися, зойкали від щастя, махали й заламували руки, наче вцілілі в кораблетрощі на безлюдному острові, що сигналять літаку, який пролітає в них понад головами. Про нас усі геть-чисто забули. Нам випала гігантська золота можливість, і проґавити її ми наміру не мали. Я викинув відтяту голову, підхопив Едисона лівою рукою і слідом за Еммою притьмом побіг геть з дороги. Ми могли б не зупинятися — подалі від Кіптявої вулиці, кудись у безпечніші квартали Диявольського Акра. Однак перед нами нарешті опинився наш ворог у плоті, і те, що відбувалося зараз чи повинно було відбутися невдовзі, вочевидь мало велике значення. Ми спинилися недалеко, на узбіччі, й спостерігали з ненадійного сховку, який давали спалені дерева.